💪Богатирські ігри – найностальгічніший спорт 2000-х. Василь Вірастюк, чемпіонат світу в Криму та коментатор Гливинський

Андрій Сеньків накопав цікавих фактів про той період.

«Богатирські ігри» заснував чемпіон СРСР зі стрибків у висоту. Перші трансляції були на УТ-1, спершу атлети їли вареники на швидкість

На фото – Володимир Кіба, головний ініціатор та організатор богатирського руху в Україні. Чемпіон СРСР зі стрибків у висоту не зміг потрапити на Олімпіаду-1980 через травму. Але жити без спорту не захотів – спочатку тренував, а потім пішов далі. Працював навіть генсеком НОК України, організовував турніри зі стрибків у висоту на крейсері «Москва» у Севастополі, напівмарафон у Києві, чемпіонати Європи зі спортивних танців. 

«У 1999-му ми разом із кількома друзями-журналістами за допомогою спільного мозкового штурму вигадували ім’я для наших ігор. Починали з «Козацьких розваг», однак потім таку ж назву перехопила собі невідома організація. А ми були змушені змінити її на «Богатирські розваги». Минув деякий час, українські силовики вже стали улюбленцями народу. Тоді ми зрозуміли, що повинні вже вийти за межі «розваг». Так з’явилися Богатирські ігри, – ось що розповідав Кіба у 2004-му «Україні молодій».

В арсеналі «Козацьких розваг» було навіть поїдання вареників на швидкість. Але згодом відмовилися, перейшли виключно на силові вправи. 

Кіба розумів – щоб залучити спонсорів, потрібен розголос і велика аудиторія. Для цього він домовився про трансляції Богатирських ігор (спочатку – чемпіонат України) з УТ-1. В той час це було досить просто. Державне телебачення (як і зараз) переживало не найкращі часи й було не проти забити ефірну сітку. Ведучим змагань на місцях й коментатором обрали нинішнього прес-аташе збірної України з футболу Олександра Гливинського, який тоді працював на телеканалі.

Картинку з подій відправляли в студію, додавали туди деякі живі коментарі Гливинського, а в решті – він коментував події за кадром, вже в студії. Все виходило в записі, ніяких премих ефірів.

Вхід на всі події був вільним, а державного забезпечення не було. Це була принципова позиція Кіби: «Найголовнішим для нас є можливість дарувати радість людям. А задоволення від побаченого може бути неповним, якщо глядачі купуватимуть на наші турніри квитки. Підкреслюю, ми робимо все для людей, а не за рахунок людей. І пишаємося тим, що досі не витратили на себе жодної державної копійки».

Щодо вправ, то більшість з них копіювалася з міжнародних змагань («Найсильніша людина планети», «Arnold Classic»). Що непросто, бо в Україні спершу не було відповідного інвентаря. Допомагали фото та відео, а згодом і креслення.

В такому форматі змагання проіснували до 2003-го року. Щоб покинути локальні межі й вийти на міжнародний рівень, потрібен був прорив. І справжня зірка серед спортсменів.

Головна зірка Богатирських Ігор – Василь Вірастюк. Наприкінці 90-х він відмовився від поїздки на Олімпіаду і почав працювати охоронцем

В кінці 90-х та на початку 00-х прізвище Вірастюк було досить відомим в Україні. Але не через Василя. Його старший брат Роман не просто займався легкою атлетикою (штовхав ядро), а був призером чемпіонату Європи та тричі їздив на Олімпійські ігри (найкращий результат – шосте місце в Атланті-1996).

Василь займався цим же видом спорту, входив до складу збірної України й отримав майстра спорту міжнародного класу. Але раптово завершив кар’єру. 

«Коли йшов зі спорту, то не думав, що повернуся. Мені було 25, я сів і подумав, що нічого толком не маю в житті, живу з батьками. А з заробітною платою спортсмена навіть національної збірної взагалі було дуже туго жити. Ні на що не вистачало, тому довелося вибирати. У Львові запропонували роботу в охороні. Тому фактично причиною відходу була фінансова скрута.

Хоча міг поїхати на Олімпіаду в Сідней у 2000-му. Я виконав норматив, щоб поїхати туди. Крім того, дискваліфікували Олександра Багача (призера Олімпіади-1996 довічно дискваліфікували через вживання допінгу, – Tribuna.com), і одне місце звільнялося. У нас була стабільна трійка: Багач, Білоног і мій брат Роман Вірастюк. Ніхто, крім них, не мав шансів кудись поїхати, а тут він трапився. Але на той момент вже прийняв рішення і не хотів повертатися», – розповідає Вірастюк в розмові з Tribuna.com.

Василь продовжував інколи займатися в тренажерному залі й почав виступати на Богатирських іграх та декотрих скромних міжнародних стартах. Але однаково в пріоритет ставив роботу водієм-охоронцем у Львові. 

«Перехід в інший вид спорту був дуже плавним. Моїм основним заняттям залишалася робота, там був ненормований день, інколи тренувався, возив з собою сумку. У 2000-му на початку літа взяв участь у змаганнях, став переможцем. І спорт по-новому мене захопив. Так тренувався і виступав три роки, але все-таки працював. Бо потрібно було заробляти, оплачувати квартиру, яку орендував у Львові», – згадує Вірастюк. 

*** 

Концепт змагань, під час яких спортсмени підіймали важкі предмети й демонстрували надлюдську силу, був створенийще у 70-х шотландцем Девідом Вебстером. Це спортивне шоу збирало не лише британських атлетів (ісландці Магнуссон і Сігмарссон перемагали по 4 рази) й транслювалося для телемережі CBS. Справу Вебстера продовжив Даглас Едмундс, дворазовий чемпіон світу зі штовхання ядра. Він розвинув ці турніри до небувалих масштабів – права на показ купив BBC й перепродав TWI. А згодом – і «Євроспорт».

В 1995-му виникла Міжнародна федерація силових атлетів (IFSA), а турнір World Strongest Man визначили головним. На початку великі країни не горіли бажанням приймати змагання, тому Едмундс та компанія возили атлетів в найпотаємніші куточки планети.

WSM приймали Багами, Замбія, Мальта, Маврикій, Марокко (декотрі по кілька разів). Там атлетів поселяли у найзірковіші готелі та створювали хороші умови.

Відбірних етапів на WSM не було – керівники федерації самостійно запрошували атлетів взяти участь у кваліфікації. Щоб отримати запрошення, треба було постаратися – достойно виступити на одному з гран-прі.

«Дуже хотів потрапити на WSM, надсилав і відео, і свої результати керівництву міжнародної федерації. Так вони мене й помітили, після того отримав запрошення в Замбію у 2003-му. Це було очікувано. Не те, що впало мені з неба щось. Тоді знову довелося обирати, вибрав спорт». 

Перший турнір World Strongest Man для Вірастюка – третє місце і отримане прізвисько «Формула-1»

«На перших міжнародних турнірах в Європі Василь доволі швидко став призером і навіть виграв кілька турнірів, але першим випробуванням у компанії світової еліти став гран-прі на Гаваях.

І шосте місце у такій компанії показало, що Вірастюк може мінімум вийти у фінал WSM – ось цього я очікував. Але що візьме одразу медаль – тут упевненості не було, бо він ще мало змагався з такими сильними опонентами», – розповідає Tribuna.com Гливинський.

Перший в історії України виступ на такому рівні перевершив всі сподівання. Вірастюк не лише потрапив до фіналу, а зайняв третє місце – пропустив лише литовця Жидрунаса Савіцкаса та поляка Маріуша Пудзяновскі. «Це було «вау». Дуже неочікувано», – каже Гливинський. 

Перед останньою вправою «прогулянка фермера» (естафета з двома валізами, вантаж кожної – 160 кг) Вірастюк посідав 4 сходинку, на три очки відстаючи від шведа Самуельссона. Але Василь показав найкращий час, а після фінішу ще кілька секунд не опускав вантаж і кричав на повні груди. Вірастюк став справжньою сенсацією турніру – маловідомий українець стрімко увірвався до топів стронгменів.

І з того часу заробив у світовому стронгмені прізвисько «Формула-1» – якраз за швидкісне виконання «прогулянки фермера». 

«Як розцінюю свої шанси стати чемпіоном наступного року? Сподіваюся на це. Вже знаю свої слабкі сторони, але ще раз переконався в цьому. Ви задаєте такі цікаві питання, що в мене зараз просто сльози підуть. Ясно, що я дуже радий. Дарую цю перемогу близьким, батькам, сім’ї, сину Адаму. Всім, хто за мене переживав. Дякую вам», – сказав Вірастюк одразу ж після фінішу (на відео з 56.00): 

Цей результат приніс Вірастюку 11 тисяч доларів, Савіцкас і Пудзяновскі отримали 22 і 37 тисяч відповідно. Замбію Василь згадував по-різному:

«Спека там, дійсно, моторошна: на сонці плюс 51 градус, в тіні – 45. Першій парі атлетів забули видати рукавиці, хоча тягнути потрібно, перебираючи по укріплених на шпалах сходах не тільки ногами, а й руками. Данський спортсмен ледь не завив від болю: метал був настільки розжарений, що атлет отримав опіки долонь. Тому через спеку змагання проходили тільки вранці та ввечері.

Ми жили в невеликому містечку Лівінгстон, в якому диких мавп, мабуть, більше, ніж в наших містах бродячих собак. Скрізь висять таблички англійською мовою, що попереджають, що приматів потрібно побоюватися, бо вони можуть покусати. Хвостаті розбійники зграями ходили по даху ресторану готелю, заглядали в обідній зал: якщо людина зазівалася, мавпа миттєво стрибала на стіл і крала їжу, адже стін в ресторані немає, тільки дах». 

Через місяць після успіху Вірастюка відбувся турнір World Strongest Nation – командний чемпіонат світу, де в складі кожної з команд виступали 4-5 атлетів (4 основних, 1 запасний). Українці стали чемпіонами (крім Вірастюка, Михайло Старов, Ігор Педан і Микола Мельников), а через рік повторили цей успіх в Криму:

Вже в 2004-му Вірастюк забрав особисте золото World Strongest Man, але в Україні про це дізналися лише через декілька місяців

Види вправ на кожному WSM змінювалися кожного року. Організатори робили все, щоб поєднати різні види спорту, урізноманітнити завдання і досягти головної цілі – неочікуваності. Підготуватися було досить складно, а ідеально відтворити те, що буде на турнірі, – неможливо. 

«З часом набув кулі: 120, 140, 160 кілограмів. На нафтобазі у Львові надали бокс, десь знайшов колесо від комбайна, один майстер зварив важкі валізи по моїм кресленням. А решту виконував у тренажерному залі. Щось вигадував, виписував, намагався робити рухи, які будуть вже на змаганнях», – пояснює Вірастюк. 

На Багамських островах через рік традиційними претендентами на перемогу вважалися Пудзяновскі та Савіцкас. Вірастюка поважали, але не вірили в золото.

«У Замбії всі побачили, що в нас є крутий спортсмен, але я все одно не думав, що Вірастюк переможе у 2004-му. Перед турніром Василь інтенсивно попрацював з Віктором Налейкіним (екс-чемпіоном світу з пауерліфтингу та видатним тренером). Налейкін поставив Вірастюку статичні вправи, передусім тягу. Це дало можливість Василю конкурувати з найсильнішими на планеті», – розповідає Гливинський. 

Вірастюк довгий час йшов на першій позиції й таки похитнувся після статичних вправ. Перед останньою вправою у Савіцкаса та Вірастюка була однакова кількість очок й лише на три відставав Пудзяновскі. Все мали вирішити камені Атласа. Українець змагався з Савіцкасом й встиг виконати вправу швидше. І в підсумку став найсильнішою людиною планети.

Його крик запам’ятали всі. Як і подяку кожному каменю (з 54.48).

Саме у 2004-му до змагань додали дещо нове – сумо. Василь змагався з Пудзяновскі і теж переміг – 2:1. Поляк, який виграв WSM у 2002-му та 2003-му, цього разу фінішував третім та пояснював це тим, що пошкодив руку. Відповідь Вірастюка була однозначною:

«Щоб виправдати поразку, завжди хочеться знайти якусь причину. Як у тій приказці – поганому танцівнику щось заважає. Але Маріуш все одно залишається в числі моїх найголовніших конкурентів». Цікаво, що пізніше поляка взагалі дискваліфікували й не зарахували результат того турніру – через вживання забороненої речовини. 

Україна не одразу дізналася про перемогу Вірастюка. Справа в тому, що трансляція на телебаченні не відбувалася у прямому ефірі. Вже змонтований фільм про турнір надсилали в телекомпанії, на це йшло кілька місяців. 

«Змагання проходили наприкінці серпня-на початку вересня, але результати приховувалися. Відео пересилали поштою, чекали на касету, щоб була краща якість. Була традиція, що змагання показували перед самим Новим Роком.

Треба розуміти, що це не олімпійський вид спорту. Він здобував відомість з часом, а тоді про нього взагалі мало хто писав.

Популярність підросла, коли ми виходили на «1+1», а потім кілька сезонів на «Новому каналі». Там взагалі показували багато наших яскравих виступів. Коли Василь займав якісь місця, мені дзвонив Кіба й інформував про це. В 2004-му добре пам’ятаю, що я набрав Романа Вірастюка, який був у Франківську, щоби повідомити про перемогу брата WSM. Досі пам’ятаю, як він кричав мамі: «Василь – чемпіон світу!», – розповідає Гливинський. 

Подібні турніри страшно виснажували. Ось що розповідає про відновлення Вірастюк: «Чемпіонат світу – це марафон. У кваліфікації 6 вправ, у фіналі – 6-7 вправ. Завжди важко налаштовуватися, легше – на один змагальний день і за цей день відковбасити 6 вправ. А так – кожного дня прокидаєшся, думаєш про це.

Тиждень після таких змагань взагалі нічого не хочеться, ніяких емоцій. Хтось тобі розкаже щось веселе, а тобі не сміється. Я мав можливість робити повний спектр відновлень – лазня, у мене був професійний спортивний масажист, гідро-масажі. Після важких стартів сідав в авто і їхав у Карпати, щоб нікого не бачити. Жив там біля річки у деревяному будиночку. За три дні відновлювався, відсипався, набирався сил, просто дивився телевізор і намагався не думати ні про що зайве». 

У 2007-му Василь навіть з травмою виграв чемпіонат світу. А через рік пішов зі спорту

Найкумедніший випадок, пов’язаний із тим, що змагання не показували в прямому ефірі – із тодішнім президентом України Віктором Ющенко у 2007-му. «Віктор Андрійович подвонив Вірастюку перед програмою фіналу командних змагань. Каже: «Завтра фінал, хочу підтримати». Василь каже: «Дякую, але хочу вас потішити, що ми вже виграли», – згадує Гливинський.

Для Вірастюка той рік став останнім топовим в кар’єрі. «Проблеми зі спиною розпочалися у 2007-му під час підготовки до чемпіонату світу. В мене вилетіла спина, була навіть думка не їхати в Корею. Але попередьо вже був заявлений, придбали квитки, тому поїхав. Останні три тижні перед турніров не тренувався так, як треба було це робити по плану.

Почали виступати, кваліфікацію ледь пройшов, а в фіналі не було чого втрачати. Не переживав за спину. Думав: «Вилетить, то вилетить. Не перший раз». Просто зосередився на змаганнях. Вийшло так, що одразу виграв перші дві вправи, які були моїми.

Достатньо рівно пройшов середину і на заключній дисципліні вийшло так, що одразу чотири спортсмени набрали близькі бали й все вирішувалося в останній естафеті – несеш мішок, щит 180 кілограмів, потім береш два балони по 160 кілограмів, все це несеш по 25 метрів. Мені вдалося стати переможцем», – розказував Tribuna.com Вірастюк. 

Проблеми зі спиною були настільки нестерпними, що довелося піти зі спорту:

«Я приїхав додому з Кореї, якраз одружувався після приїзду і поїхали з дружиною відпочивати в Грецію в SPA-готель на відновлювальні процедури – глини, грязі. Це настільки розслабило за 10 днів, що я почав тренуватися і зрозумів – вже не склеюся, весь розвалений. Ця історія тягнулася. Я поїхав на турнір «Арнольд Классік» і на першій вправі вилетіла спина. Зрозумів, що вже не зможу повноцінно виступати на професійному рівні», – вважає Вірастюк.

На той момент Василю було лише 34 роки, він виступав на великій арені лише 5 років. Той же Савіцкас став віце-чемпіоном світу в 2015-му. Тоді литовцю було 40. Вірастюк ж більше сконцентрувався на тому, щоб судити та організовувати змагання в Україні. А також – на телевізійній кар’єрі та бізнесі (відкрив у Києву свою лазню). Навіть зараз екс-спортсмена часто запрошують на різноманітні шоу, він є обличчям кількох відомих брендів.  

«Якщо є потреба у людей і в телебачення запрошувати мене, то чому б ні? Зараз все трошки притихло, але раніше було дуже багато – навіть відмовляв. Не міг йти на всі проекти, на які мене запрошували. Обирав центральні канали, щось важливе. Коли йде перенасичення людиною, то це також не дуже добре», – каже Вірастюк. 

Командні чемпіонати світу чотири рази поспіль приймала Україна. У 2008-му в українській федерації трапився розкол, «Богатирських ігор» не стало, а нові змагання не так цікаві телебаченню

Змагання стронгменів набули такої популярності в Україні, що найпрестижніші старти серед командних змагань (World Strongest Nation) чотири рази поспіль проводилися в Україні – двічі в Криму (2005, 2008), по одному разу в Буковелі та Києві (2006, 2007). Збірна України стала першою в історії стронгмену спочатку триразовим, а потім і чотириразовим чемпіоном світу. Перемоги були здобулі й у Києві та Буковелі, в Криму двічі потрапляли у трійку, та не перемагали.

В Севастополі одну із вправ атлети виконували на кораблі «Гетьман Сагайдачний». Вони присідали з платформою, на якій була морська військова шлюпка, кілограмів 300, а вага виводилася на гриф. Так само тягнули човни-баркаси, але з часом відмовилися – це нестабільна річ, ніколи не можеш забезпечити рівні для команд умови через хвилі.

У 2008-му більшість спортсменів відмовилася виступати під егідою Федерації найсильніших атлетів України, яку очолював Кіба. Вона організовувала мало змагань, атлети мали інвестувати самі в себе й готуватися до міжнародних стартів.

«Всі атлети, крім одного, на початку 2009-го організували Професійну лігу стронгменів України. Тоді й стався кінець Богатирських ігор і старт офіційного зародження стронгмену в Україні.

Через рік ці ж самі атлети організували Федерацію стронгмену України, президентом якої вибрали Сергія Конюшка, а почесним президентом – Василя Вірастюка. ФСУ отримала статус національної у Міністерстві спорту, було затверджено офіційний вид спорту – стронгмен», – пояснює Гливинський.

Україна ще двічі приймала командний чемпіонат світу – у 2014-му в Запоріжжі й на «Арені Львів» у 2016-му. Два роки поспіль (2018 і 2019) – у закарпатському Хусті відбувався індивідуальний чемпіонат світу у вазі до 110 кг. Однак це вже не викликає великого збудження у телебачення: показували спочатку на «2+2», а тепер на «24-му каналі».

«Канали змінили своє бачення. Вони почали визначати цільові аудиторії. «Плюси» сказали, що не показують спорт, а більше щось розважальне. Ми пішли по каналах в пошуках партнерів. І ніхто не хотів нас брати. Тому ми якийсь час показувалися на «Мегаспорті», поки він був.

Питання в тому, що люди в нас не дивляться спортивні канали. Причина в нашому менталітеті, люди не люблять спорт дивитися. Люди дивилися тоді, бо ми були на центральних телеканалах. А якщо заходити спеціально, заходити на спортивні канали, то ні. А тим більше робити це за гроші. То взагалі нереально», – пояснює Вірастюк. 

«Чому зараз цей вид спорт не настільки популярний, як раніше? Найважливіший момент – брак яскравих успіхів на найпрестижніших міжнародних турнірах, які були при Вірастюку. А ще – люди раніше більше дивилися телебачення. Останнім часом показували на «24-му каналі». Там рейтинги гірші, ніж були раніше.

Але от на місцях великий інтерес, там багато людей збирається. Навіть зараз, коли приїжджає Вірастюк, – то це подія для будь-якого міста», – каже Гливинський. 

Однажды Вирастюк решил померяться силами с чемпионом мира по армрестлингу. Это нужно видеть 

+66
Реклама 18+
Популярные комментарии
Андрій Левченко
+38
Був ще малим і дуже любив дивитись богатирські ігри. та і зараз я думаю було б багато охочих, якби у них була хоча б якась реклама
Ochoa510
+24
Пам‘ятаю як дивився Богатирські ігри в дитинстві, Вірастюка ж ще змалку знав, дуже топова передача була
На День Незалежності у 2013 році на Троєщині проводили виставкові змагання на перетягування вантажівок, тоді побачив Вірастюка, що був там як за куратора, вживу)
Дима Галенко
+18
Глывинский как и Вирастюк - был топом
Написать комментарий 25 комментариев
Loading...
Реклама 18+