Заборона МОК на протест – лицемірство. Вона придушує інакомислення, підігруючи режимам
Думка блогу «Вавилонская башня».
Від редакції: ви знаходитеся в блозі Вавилонская башня. Його автор написав цей матеріал в рамках конкурсу «Найкращий блогер України-2020». Підтримайте його плюсами, коментарями і підпискою.
***
Володимир Путін та Томас Бах під час Олімпіади в Сочі
В січні 2020 року МОК прийняла жорсткі уточнення до так званого «правила 50» Олімпійської хартії, в якому зазначається: «Ніякі види демонстрацій, політичної, релігійної чи расової пропаганди не дозволяються на жодних олімпійських об’єктах, майданчиках чи інших територіях». В жовтні Томас Бах знову підтвердив важливість введення жорстких норм до цього правила та його право на існування, заявивши: «Олімпіада не може бути «ринком демонстрацій».
В січні 2020 року ще не було ніякого BLM-руху, але вже ніби відчуваючи зростання політичної активності спортсменів, МОК своїм рішенням різко зреагував на спалах активізму на Панамериканських іграх 2019 року. Тодi американська метальниця молота Гвен Беррі підняла кулак, а фехтувальник Рейс Імбоден встав на коліно для підвищення обізнаності спільноти про расову проблему в США та в знак протесту проти політики Дональда Трампа.
Рейс Імбоден під час церемонії нагородження Панамериканських ігор в Лімі
Основна ідея нових керівних принципів полягає в тому, що «спорт є нейтральним і повинен бути окремим від політичного, релігійного чи будь-якого іншого типу втручання». Незважаючи на те, що політичний нейтралітет може здаватися похвальним на поверхні, він кишить лицемірством, коли це передбачено МОК. Відповідно до цієї політики, спортсмени-активісти призупиняються між минулим і майбутнім, в той час, як їм відмовляють у праві на існування в теперішньому часі. Це посилює політику статусу-кво, яка приносить користь тим, хто при владі.
Марка аполітичності насправді є глибоко політичною – МОК просто потребує непомітну шафу для всіх своїх політичних скелетів. МОК всього лише дає реалізувати свої політичні завдання хворим політичним режимам. Ця політична цензура потрібна комітету для того, щоб не сталось ніяких казусів з заявами спортсменів, які відійдуть від генеральної лінії партії під час змагань.
Можна сказати, що проведення великої спортивної події приносить користь будь-якому уряду з почуттям єдності та гордості, що підтримується в країні перебування, якщо все буде добре. Коли авторитарний режим використовує спортивні змагання для покращення іміджу своєї країни, ситуація стає більш сумнівною.
Сучасних прикладів багато: це і Росія-2014 з її ігноруванням прав людини та зростальним радянським реваншизмом, і Бразилія-2016 з глибокими соціально-економічними проблемами, які потрібно було закрити ширмою дорогих Олімпійських ігор, навіть попри постійні протести проти них. Європейські ігри завдяки своїй неважливості та маргіналізації взагалі стали своєрідним «Оскаром» для авторитарних режимів, що свідчать Ігри в Баку та Мінську.
А тепер уявіть, якби спортсмени могли вільно висловлюватись на політичні теми та заявляти протести на самих змаганнях. Можливо, такого кривавого місива та байдужості світових політичних кіл в білоруській ситуації сьогодення не сталося би. Так, сьогодні є багато політиків, які підтримують білоруський шлях до свободи та тому подібне, але саме ЄІ та інші іміджеві дії дали змогу Лукашенку вийти з політичної ізоляції в останні 5-6 років до виборів. Навіть держсекретар Помпео приїздив до нього перед виборами та відзначив як надійного партнера в східноєвропейському регіоні.
Нова політика також незграбно виступає проти одного з найбільш знакових моментів в олімпійській історії, коли американські спринтери Джон Карлос і Томмі Сміт підняли кулаки в чорних рукавицях у небо Мехіко на Літніх Іграх 1968 року, а австралієць Пітер Норман їх морально підтримав на медальній стійці, а потім і у своїх заявах. Олімпійські чиновники вигнали Карлоса, Сміта та Нормана з Олімпійського села, і всі троє заплатили велику ціну за свою активність на медальній стійці. Проте сьогодні їх відзначають як героїв, які відстоювали те, що було правильно. Офіційний олімпійський канал вшановує Карлоса, Сміта та легенду про їх епічне інакомислення, назвавши її «одним з найбільш знакових моментів в історії сучасних Олімпійських ігор». Восени минулого року Карлос і Сміт були введені в Олімпійський і Паралімпійський зал слави США. До цього їх вшанував президент Барак Обама на церемонії в Білому домі. Проте нова політика покликана придушити наступне покоління мужніх спортсменів, які можуть слідувати їхнім прикладам.
Джон Карлос та Томмі Сміт під час церемонії нагородження Олімпійських ігор в Мехіко
Але лицемірство МОК на цьому не завершується. Хоча Організація Об’єднаних Націй надала комітету статус постійного спостерігача, нова політика різко контрастує зі статтею 19 Загальної декларації прав людини: «Кожен має право на свободу думки та вираження поглядів; це право включає свободу дотримуватися думок без втручання та шукати, отримувати та передавати інформацію та ідеї через будь-які засоби масової інформації та незалежно від кордонів». Нові вказівки МОК – це слова, зворотні цим свободам.
Виборча етика також помітна, коли справа стосується відносин комітету з Китаєм. У 2001 році, коли Пекін отримав право на проведення літніх Олімпійських ігор 2008 року, представники китайського тендерного комітету пообіцяли, що привезення змагань до Китаю покращить ситуацію з правами людини в країні. Жак Рогге, тодішній президент МОК, погодився: «Очевидно, що проведення Олімпійських ігор зробить багато для поліпшення прав людини та соціальних відносин у країні».
Незважаючи на рожеві прогнози, Олімпійські ігри 2008 року стали точкою опори для посилення репресій в державі. »Реальність така, що проведення ігор китайським урядом стало каталізатором зловживань», – заявила Софі Річардсон з Human Rights Watch. Саме перед ОІ Китай завершив процес повного скасування будь-яких автономних прав для Тибету, що призвело до великих репресій в регіоні. Але це не завадило МОК знову обрати Пекін для проведення Олімпіади, цього разу зимових Ігор 2022 року. Сьогодні, коли в провінції Сіньцзян посилюються репресії проти етнічних уйгурів, МОК сидить склавши руки.
Насправді, нова політика МОК, яка забороняє активність спортсменів, дає змогу придушити інакомислення, трохи підморгнувши Пекіну. У ньому зазначається: «Будь-які акції протесту або демонстрації за межами олімпійських майданчиків повинні, очевидно, відповідати місцевому законодавству там, де місцеве законодавство забороняє такі дії». Тож, якщо Олімпіада є частиною політики, то єдине що їй може допомогти це підтримка плюралізму думок і установлення демократії. Коротше кажучи, МОК надає щедрі подарунки для своїх авторитарних політичних партнерів, алібі для підкорення.
Виграш, як і хостинг, є ще одним способом продемонструвати геополітичну актуальність держави. Ігри 1936 року в Берліні були в основному міжнародною рекламою Німеччини Адольфа Гітлера та його політики, але найбільше запам’ятовуються чотирма золотими медалями темношкірого Джессі Оуенса.
І навпаки, бойкот ігор або заборона країни брати участь – це спосіб протестувати або уникати політики держави. МОК забороняв Південній Африці змагатись протягом 21 року в епоху апартеїду. У холодну війну, в 1980-му, США відмовились конкурувати в Москві на знак протесту проти вторгнення СРСР в Афганістан; СРСР зробив теж саме на іграх в Лос-Анджелесі 1984 року.
І це тільки ХХ століття. Політика та політичне вигнання на Олімпійських іграх сягають стародавніх часів. Місто-держава Еліда, яке проводило стародавні ігри, залишалося нейтральним у суперечках та війнах. Але під час Пелопоннеської війни в 424 р. до н. е. Еліда виступила на боці Афін. I заборонила супернику Афін, Спарті, брати участь у Олімпіаді. Враховуючи, що в історії, можливо, ніколи не було надії на Олімпійські ігри, позбавлені політики, щось Джордж Оруелл вважав невіддільним від будь-якого міжнародного змагання.
«Спорт – це війна без стрілянини», – стверджував вiн.
«А як могло бути інакше? Мене завжди дивує, коли я чую, як люди говорять, що спорт створює добру волю між народами, і що якби лише прості народи світу могли зустрітись один з одним на футболі чи крикеті, вони не мали б схильності зустрічатися на полі бою. Навіть якщо на конкретних прикладах (наприклад, на Олімпійських іграх 1936 року) ніхто не знав, що міжнародні спортивні змагання ведуть до оргій ненависті, можна вивести це із загальних принципів», – підсумував Джордж.
Адольф Гітлер на Олімпійських іграх в Берліні
Суть в тому, що рішення МОК не проти політики, це проти певного типу політики. Заборона політичного протесту сама по собі є кричущим політичним актом.
Незважаючи на надихаючу промову МОК, яка ставить «спорт на службу гармонійному розвитку людства», нова політика спрямовує Олімпіаду до несправедливості.
Фото: Associated Press, Getty Images, blackhistorymonth.org.uk
