Муссоліні – «батько» італійського кальчо. Диктатор використовував футбол в своїх політичних цілях

Від редакції: це пост блогу Вавилонская башня. Його автор завжди знаходить цікаві теми і останнім часом часто радує нас классними матеріалами. Підтримайте плюсами і коментарями!

***

Про футбол у гітлерівській Німеччині написано дуже багато різних статей, а про Італію, яка добилась значних успіхів у часи фашистського режиму відомо набагато менше. Давайте, розбиратись.

Адольф Гітлер та Беніто Муссоліні

У листопадову ніч 1934 року збірна Англії з футболу зіткнулася зі своїми італійськими колегами. Матч відбувся на стадіоні «Арсенал» в Лондоні (більш відомому як «Хайбері») який того дня був заповнений вщент. Незвична увага оточувала цей товариський матч, який не впливав на рейтинги чи трофеї.

Італійці на той момент вже декілька місяців були діючими чемпіонами світу – виграли у Римі на чемпіонаті світу 1934 року, в якому англійці відмовилися брати участь (англійці не грали в жодних міжнародних турнірах до 1950 року). І все ж ця товариська гра набула великого міфосу, який отримав назву «Битва за Хайбері» та відзначена одним англійським диктором як «найважливіший міжнародний футбольний матч, який коли-небудь був зіграний».

Як для британських, так і для італійських глядачів матч трактувався як бій не двох команд, а двох націй та двох світоглядів. Муссоліні та його уряд проявили особливий інтерес, змусивши головного тренера Італії Вітторіо Поццо прийняти пропозицію Англії зіграти, і пообіцявши кожному італійському гравцеві грошовий бонус та новий «Альфа-Ромео», якщо вони виграють.

Італійський воротар Карло Черезолі заспокоює знесеного ним англійця

Англія забила три голи за перші дванадцять хвилин. Італія відіграла два голи у другому таймі та зробила рахунок матчу менш суворим. Об’єктивні спостерігачі відійшли від переконання у перевазі Англії. Італія програла, однак Муссоліні та Італія здобули моральну перемогу. Їх більш романтичний, стилізований італійський підхід по суті відповів англійській ефективності та фізичності. Навіть коли один з найкращих гравців Італії Луїс Монті в останні хвилини отримав травму типово англійським підкатом.

«Битва при Хайбері» була ареною для просування не футболу, а італійського поняття – кальчо. Щоб показати спортивні здобутки фашистського спортивного «духу боротьби». Кальчо був для Муссоліні можливістю. Завдяки тому, що для багатьох це була улюблена гра, він спробував об’єднати Італію духовно та організаційно під національну команду та нову професійну лігу. Щоб атлетично підготувати італійських юнаків до війни, і, коли він схилявся ближче до Гітлера, до публічного прийняття  расистської, антисемітської політики.

Муссоліні використовував англійські підходи в розвитку кальчо в Італії. Він прийняв структуру англійської асоціації футболу для створення власної вітчизняної ліги – Серії А. Збірна Італії сама грала зі зміненою версією формації «WM», розробленою англійцем Гербертом Чапманом. Однак для Муссоліні та фашистів важливо було змінити все це на власний лад, а гру можна було б переосмислити як справді італійську, що зробило б успіх ліги та національної команди потужним інструментом пропаганди в країні та за кордоном.

Запис «Битви на Хайбері»

Хоч Італія формально була країною-переможцем в Першій світовій, їй це не принесло ніяких вигод. Тільки втрати. Оцінки різняться, але близько 560 000 італійських військовослужбовців загинули на війні. Італія втратила ще більше цивільних осіб, що призвело до загальних втрат близько 1,7 мільйона. Поширена думка серед багатьох італійців полягала в тому, що їх країна була непідготовлена ​​до війни як з точки зору ресурсів, так і з точки зору мислення. Серед повідомлень про те, що багато солдатів гинуть без потреби через голод, виснаження або хворобу. На полі бою, як свідчать дослідження, італійські солдати із бідного та робочого класу частіше гинули, ніж їхні однолітки середнього та вищого класу. Протилежна ситуація тій, що сталася в британській армії. Цілком ймовірно, що низький рівень життя в італійських окопах непропорційно шкодив тим, у кого рівень життя та стан здоров’я нижчий.

Муссоліні хоч і був засмучений тим, що військовий внесок його країни мало вплинув на Версальські угоди, але точно знав, що для конкуренції в іншій війні знадобиться нове покоління військовослужбовців. Думаючи про проблему досить буквально, він вважав, що Італії потрібні сильні та пристосовані чоловіки, чому може сприяти часта участь в легкій атлетиці. Як уже зазначалося, футбол не був творінням Італії. Гру імпортував бізнесмен з Турину на ім’я Едоардо Бозі, який почав влаштовувати ігри з товаришами-аристократами після того, як цей спорт був побачений ним під час поїздки в Англію 1887 року.

Популярність швидко зростала, ігри часто підтримувались і організовувались церквою. Хоча фашисти спочатку відкидали гру, стверджуючи, що гра в футбол в Італії – це наслідування інших, менших націй, і намагалися просувати ігри, винайдені в Італії, популярність та емоційна прихильність кальчо зробили його явним вибором для тих, хто намагається впливати на маси.

Організовуючи, фінансуючи та просуваючи цю гру, яка сильно залежала від витривалості та сили, Муссоліні міг зробити героями кращих спортсменів Італії та надихнути молодих людей на наслідування. Італію мали наповнити енергійні та спортивні потенційні солдати. Як писав Джон Туніс у «Нарисі закордонних справ» 1936 року: «Зайняття спортом необхідні передбачуваним військовим потребам нації. Спорт стає  однією з галузей підготовки армії».

Для Муссоліні атлетична сторона кальчо полягала не тільки в тому, щоб фізично підняти армію – це відповідало енергійному духу самого фашизму. У своєму маніфесті Бенiто стверджував, що «Фашизм зараз і завжди вірить у святість і в героїзм», невиразну, але зворушливу ідею. Через кальчо фашисти могли на мить перестати переглядати історію в пошуках великих італійців, яких можна міфологізувати; спорт створює миттєвих героїв майже з нічого. Історії пишуться самі. Муссоліні виступав за естетику насильства і розглядав битви та війну як продуктивні самі по собі. Зусилля, жертовність і невпинні труднощі для досягнення більшої мети – високих цінностей війни – легко застосовуються до спорту.

Труднощі створення національної ідентичності та почуття єдності в Італії заважали Муссоліні. Відсутність єдності була гострою проблемою для фашистів, яким спочатку було важко залучити значну частину італійців на свій бік. Культурні відмінності та створені точки поділу в Італії були загалом регіональними та сильно локалізованими. Поділ на Північ та Південь значною мірою покладався на економічні реалії. Північ, де проживають заможні промислові міста, такі як Мілан, Турин та Генуя, природно розвивалась окремо від майже бідного, сільськогосподарського, «відсталого» Півдня.

Незважаючи на ранні застереження щодо професіоналізації спорту неіталійського походження, Муссоліні та його уряд утворили Серію А в 1929 році. Хоча команди були у приватній власності, Серія А повинна була бути гордістю для всіх італійців. «Carta di Viareggio» (Хартія Віареджіо) заклала основу для цієї ліги, яка по суті була змодельована в англійському стилі. Фашистська федерація Італіана Джуоко Кальчо (FIGC) взяла під контроль організацію ліги, включаючи стандартизацію фінансів клубів, структуру ліги, призначення суддів та класифікацію гравців. Цей тип адміністративної централізації, який хотів Муссоліні, був реалізований Леандро Арінаті, який до того часу завоював контроль майже над всіма італійськими видами спорту.

Фашистський уряд прийняв кілька політичних рішень для заохочення участі в лізі. Вартість квитків на потяг до Болоньї знизилася вдвічі, що призвело до популяризації найвідомішої та найпопулярнішої команди Італії – «Болоньї». Через програми та газети режим намагався популяризувати італійські версії англійської футбольної лексики для італіалізації самої гри. Муссолін керував масштабними будівельними проектами в ім’я спорту і найчастіше кальчо, побудувавши близько 3080 спортивних майданчиків до 1930 року. Клуби застерігали від наголосу на суперництві та виявленні відкритої ворожнечі на полі.

Як стверджували організатори ліги Джузеппе Занетті та Джульєльмо Торнабуоні, Серія А мала віддзеркалити «загальну та революційну концепцію правління фашизму». Організація Серії А ніколи не відповідала організації італійського уряду, але Серія А наслідувала уряд, стаючи все більш залежною від особистого впливу Муссоліні та прийняття рішень згори вниз. Цей незрозумілий, але показовий звіт про 1937 рiк з «Нью-Йорк Таймс» описує цю динаміку: «Між гравцями спалахнула невелика порівняно звичайна бійка в матчі  «Дженоа» та австрійського клубу «Адміра Вакер Медлінг».

The Times писала: «Гравці «Адміри» повернулися до Відня сьогодні вночі, оголосивши, що їх вигнали з Італії за наказом Муссоліні». Очевидним тут є не тільки надмірна реакція, характерна для Муссоліні, але й ступінь втручання у спорт, що було б немислимим для звичайного глави держави.

Незважаючи на значні інвестиції у створення об’єднаної ліги для сприяння зміцненню держави та просуванню фашистських ідеалів, Серія А мало зробила для вирішення питань, на які Муссоліні сподівався. Надаючи більше сил та впливу клубам, платячи гравцям, будуючи стадіони та проводячи регулярні матчі між клубами, Серія А лише посилила суперництво. У матчі 1925 року між «Дженоа» та «Болоньєю» напруженість між фанатами зросла до того, що було проведено двадцять п’ять вогнепальних пострілів. Можливо, насильницька культура фашистської Італії не допомогла об’єднавчому проекту в цьому відношенні.

Поділ на Північ та Південь Італії не було виправлено створенням цього нового професійного вищого дивізіону. На час створення Серії А шістнадцять із двадцяти команд ліги вийшли з попередньої Північної ліги, лише чотири – з Південної ліги. Навіть у межах колишньої Південної ліги клуб, що був символом Півдня, був у Неаполі, а не саме на підборах італійського територіального черевика.

З вищезгаданих 2380 майданчиків, побудованих до 1930 року, 2500 знаходилися на Півночі. В рамках Серії А домінуючими командами в перші роки були «Ювентус», «Дженоа» і «Мілан». Всі розташовані в північних містах і належали північним промисловцям, тісно пов’язаним з урядом Муссоліні. Великі клуби, звичайно, володіли кращими гравцями, які складали більшість складу національної збірної Італії. Тоді Федерація кальчо мало що зробила для вирішення існуючих проблем об’єднання чи регіональної культурної та економічної нерівності.

«Ювентус» 1930-х років

Муссоліні визнав, що самі клуби можуть поширювати міфи, головним серед яких є риторизований зв’язок між Італією XX століття та Стародавнім Римом. Муссоліні часто говорив про римську спадщину та повертав Італію на її належне місце у світі як імперії та культурного лідера.

У римському футболі значну роль грають два клуби: «Рома», заснована після злиття фашистським спортивним комітетом декількох клубів в 1927 році та заснований в 1900 році «Лаціо», який дивом уникнув злиття. Обидва клуби оповиті римською образністю. На емблемі «Роми» зображено римський міф про Капітолійського вовка, що годує Ромула та Ремуса.

Матч «Лаціо» – «Рома» (2:2), який відбувся 2 травня 1931 року

У формі «Роми» присутній червоний колір Імператорського Риму та жовтий колір Ватикану. «Лаціо», тим часом, асоціюється з еллінським небесно-блакитним кольором і має емблему з зображенням Аквіли, римського імператорського орла. Зовсім не рідкість у футбольномих емблемах та кольорах говорити про регіональну ідентичність, проте рідко клуби так прямо узгоджуються з цілями та риторикою їхнього уряду. Клубні символи та кольори римських команд добре поєднувались зі створеними урядом плакатами та історіями, які вони розповідали. Стародавній Рим був введений у сьогодення, виконуючи фашистську надію, сформульовану самим Іль Дуче: «Рим – наша точка відправлення і наша точка відліку. Ми мріємо про Римську Італію, про мудру, сильну, дисципліновану та імперську Італію».

Великі команди вимагали чудових стадіонів. «Форум Муссоліні» (нині «Італійський форум») відкрив свої двері в 1932 році. Масивний комплекс на північному заході Риму «Іл Форо» був розроблений відомими архітекторами Енріко Дель Деббіо та Луїджі Моретті. Він став домом для «Роми» та «Лаціо», а також приймав майбутні великі спортивні події в Італії, включаючи Кубок світу 1934 та Олімпіаду 1940 року. Неможливо увійти до «Іл Форо» Муссоліні, не замислюючись про фашистську історію стадіону. Обеліск Муссоліні, як і раніше стоїть, вітає натовп у комплексі. Мозаїчна дорога з’єднувала чотири стадіони один з одним, «обкладеними зображеннями фашистської революції та маршу 1922 року на Рим». Сам Муссоліні був частим гостем в «Іл Форо».

В архітектурному плані чотири стадіони були розроблені для того, щоб викликати якийсь футуристичний колізей, знову поєднуючи світи Стародавнього Риму та Італії XX століття. Поза Римом фашистські стадіони по-своєму відзначали Муссоліні та Італію. Наприклад, в Турині новим домом «Торіно» та «Ювентусу» став модерністський «Стадіо Муссоліні». Над входом на стадіон надвисав скляний фасад з написом імені Муссоліні, який світився на нічному небі.

У Флоренції стадіон «Фіорентіни» був названий на честь флорентійського фашиста Джованні Берти, що демонструвало готовність Муссоліні дозволити населеним пунктам зберігати аспекти своєї ідентичності за певними параметрами. Так само, як сьогодні спонсори платять за те, щоб їхні стадіони були названі на честь їхніх компаній, в Італії явна присутність фашистського уряду послужила створенню стосунків у свідомості людей між улюбленими командами та державою Муссоліні, як одне ціле.

Безумовно, більш конкретним об’єднувачем стала збірна Італії, яку Муссоліні почав більш публічно підтримувати. Як уже згадувалося, більшість гравців команди приїхали з Півночі та грали за заможні північні клуби. Проте суперництво та розмежування пом’якшилися. Iталійці згуртувалися навколо команди, яка користувалася величезним успіхом у 1930-х роках. Головний тренер Вітторіо Поццо до сьогодні залишається легендарною фігурою, він став родоначальником більш сучасного стилю гри. Цей стиль гри, відомий як «методо», спирався на високо систематизовані рухи, технічну гру та енергійний, але організований темп. Новаторство та енергія чудово відповідали фашистському іміджу, який використовував минуле, але описував себе як керуючу систему майбутнього.

Італійці – чемпіони світу 1938 року

Cуперечливі цитати та роздуми Поццо ускладнюють оцінку власного почуття націоналізму чи вірності Муссоліні, але його філософія гри, як це сформульовано у статті 1929 року, повчальна: «Гра прекрасна, коли вона будує, коли дає життя чомусь, коли думає і працює, а не тоді, коли просто руйнує, захищає і задихається. Людина має справжню реалізацію, коли робить щось нове своє, а не тоді, коли він обмежує себе тим, що побудували інші».

Така мова поширена у спорті, тому до неї слід ставитися обережно, але Поццо виражає типово фашистське почуття позитивності та творчості, закликаючи бути частиною чогось нового та унікального. Поццо також був відомий тим, що згуртовував своїх гравців, намагаючись викликати якийсь войовничий патріотизм, при нагоді навіть привозивши свою команду до відомих місць історичних битв перед великими іграми.

Для Муссоліні успіх національної команди може бути представлений як національний успіх. Кожна перемога свідчила про перевагу італійців, особливо, коли Італія перемогла певні європейські держави. Фашистські ЗМІ оцінили результати як демонстрацію переваги фашизму над демократією. Ніколи не проявлялося фашистське та італійське верховенство більше, ніж на чемпіонаті світу 1934 року, який проходив в Італії та який виграли гравці Поццо. Після торжества фашистська газета «Il Popolo D’Italia» написала, що в італійській команді вболівальники можуть побачити «бачення гармонії, дисципліни, порядку та мужності». Саме ці якості об’єднували Італію і визначали фашизм на полі і поза ним.

Кожна перемога кальчо відзначалася як зовнішньополітична перемога, перетворюючи футбол із гри в те, що Саймон Мартін називає «війною без стрілянини». За день до матчу проти команди Чехословаччини в ранніх турах турніру італійська преса повідомляла, що чехи відновили зв’язки з Радянським Союзом. Тоді перемогу наступного дня легко можна вважати фашистською перемогою над комунізмом (деякі історики припускають, що цей матч ніколи не відбувся б без маніпуляцій з урядом, оскільки італійці нібито планували грати з менш політично вигідними німцями).

Успіх був джерелом гордості та підтвердження того, що Італія Муссоліні на вірному шляху. Кубок світу в той час був ще новим турніром, а Італія виступала лише другим господарем. Але все ж італійці сподівалися, що успіх може зворушити як міжнародну аудиторію, так і італійську. Сам Муссоліні ставав все більш невіддільним від іміджу команди, принаймні, в аналізі преси. Фашистська газета «Ір Мессаджеро» писала своїм читачам: «Саме від імені Муссоліні наша команда перемогла у Флоренції, Мілані та вчора в Римі та завоювала титул чемпіонів світу». 

Мова «підкорення», вірна імперським амбіціям Муссоліні, добре поєднувалась з повідомленнями про поєдинки від преси, які були наповнені описами гри, подібними до бою. Як і у «Хайбері», уряд пропонував помітні бонуси для стимулювання перемоги. Чергова перемога на чемпіонаті світу у Франції 1938 року підтвердила домінування Італії та викликала сумніви, що домашнє проведення турніру та підкуп суддів були єдиними причинами перемоги Італії у 1934 році.

Відвідувачі стадіону також бачили показовий фашистський салют італійської команди перед грою. Вітторіо Поццо описував ритуал перед обличчям французького натовпу 1938 року: «Я був жорстким, з витягнутою горизонтально рукою, я не міг перевірити час. Німецький арбітр та норвезькі гравці з побоюванням дивилися на нас. У певний момент хуллабалу почав відмирати, а потім перестав. Ми просто опустили руки, і жорсткий пресинг вболівальників почався знову. Відразу: «Команда готова. Салют. І ми знову підняли руки, щоб підтвердити, що не боялися. Вигравши битву залякування, ми грали». Як пише Поццо, Італія була налаштована на гру, демонструючи фашистську рішучість.

Італійці салютують перед матчем на чемпіонаті світу 1938 року

Успіх національної команди 1930-х рр. був зумовлений не просто обдарованим тренером та урядовими стимулами. Італія створила обдарований склад, але зовсім не італійський. Серед видатних гравців – Аттіло Демарія, Енріке Гуайта, Раймундо Орсі, і, мабуть, найкращий гравець команди Луїс Монті. Всі аргентинці за народженням. Також брав участь бразильський Анфілогіно Гуарісі. Ці південноамериканці, які приїхали грати в Італію, були відомі як «ориунді», іммігранти з певною мірою італійського коріння, які репатріювались.

Луїс Монті

«Хартія Віареджо» 1926 року забороняла іноземним гравцям брати участь у Серії А та національній команді, але ці правила легко можна було обійти, якщо чиновники могли знайти якісь італійські родові, хоч і тонкі коріння. Логістика системи Оріунді добре проілюстрована історією Луїса Монті. Монті був капітаном своєї рідної Аргентини на Кубку світу 1930 року в сусідньому Уругваї. Після Чемпіонату світу до нього звернулися представники «Ювентуса», які пропонували йому 5000 доларів США на тиждень, плюс автомобіль, будинок та бонус за підписання – приблизно від 200 доларів США на тиждень в Аргентині. Монті також повідомили, що Муссоліні особисто просив привезти його до Італії. Монті підписався в «Ювентус» в 1932 році і швидко став громадянином.

Для режиму, який настільки наполягав на відтворенні автентично італійського, здається, суперечливим є той факт, що Муссоліні особисто сприяв би залученню південноамериканців до таких видатних ролей. Однак це було просто питання презентації. Оріунді не були іноземцями, але, повертались тепер, коли Італія відновила свій законний дух.

Як і сам Рим, Монті та його товариші по команді були частиною міфу, уявлення про націю, яка уявляла італійський вплив далеко за межами Південної Європи. Загалом, Муссоліні постійно бідкався про народжуваність і населення Італії, спонукаючи до знаменитої «Битви за народжуванність». Послабивши стандарти, необхідні для громадянства та національної участі, Італія могла б рости швидше. Зрештою, ці гравці з подвійними громадянствами також мали право на військову службу, а деякі пізніше були призвані до війська. Як остаточний розгляд цього питання, нарешті, Муссоліні та фашистські спортивні організації найбільше піклувалися про перемогу, інакше мало хто візьме до уваги пропагандизовану національну команду та фашистське верховенство, яке вона нібито представляла. У 1930-х роках (як і зараз) одні з найкращих футбольних талантів прийшли з Аргентини та Бразилії. Принаймні, у випадку таких гравців, як Монті, здається, його здатність допомагати Італії перемогти була головним пріоритетом.

Футбольні адміністратори та власники клубів ставали більш сприйнятливими до впливу Південної Америки, ставлення до участі слов’ян та євреїв рухалося у зворотному напрямку. Президент фашистського національного олімпійського комітету Італії Ландро Ферретті розумів «спорт як расову гімназію», «гімназію дисципліни, мужності та солідарності». Власники клубів, мабуть, вважали так само. Незважаючи на свій відомий талант, Бруно Шер провів більшу частину своєї кар’єри в нижчих підрозділах італійського футболу, оскільки його розглядали як «комуніста з Істрії, однієї з «рекультивованих «територій». Шер вирішив не відмовлятися від свого істрійського коріння (етнічно змішана територія тоді в Італії, зараз у Хорватії) в обмін на спортивне визнання, відмовившись змінити своє ім’я на рекомендований, італійський манер «Шері».

Що ще небезпечніше, зростаюча близькість Муссоліні та можлива залежність від Гітлера внесли зміни до фашистської расової політики, яка спричинила спортивні наслідки. Те, що почалося як відносна амбівалентність, переросло у гордий і явний расизм, сформульований у «Маніфесті расових вчених 1938 року». Цей маніфест, опублікований у фашистській «Il Giornale d’Italia», пропонує декілька розповідей про науково сумнівну думку. Серед інших пунктів маніфест стверджує, що «фактичне населення Італії є арійського походження, а його культура – «арійською», і що «в цій галузі існує чиста італійська раса». Очевидно: «Євреї не належать до італійської раси».

До зміни політики слов’янські та єврейські гравці та тренери відігравали значну роль у формуванні стилю італійської гри. Так звана «Дунайська школа футболу» була у 1920-ті та 30-ті роки найвпливовішим рухом у футбольному світі, зокрема, Угорщина виробляла чудових гравців та трансформаційні ідеї. Одним із проявів цього був Арпад Вайш, угорський єврей, який тренував знаменитий міланський «Інтер», а також «Барі», «Новару Кальчо» та «Болонью». Його перебування в «Болоньї» закінчилося з виходом расових законів 1938 року, коли вимушена відставка Вейша та подальша депортація означали перехід до «Дордрехту» з Нідерландів. Пізніше Вайша та його родину полонили нацисти та вбили в Освенцимі. Дійсно, після 1938 року провідні тренери в італійському футболі були італійці. Фашистські спортивні організатори створили відомий сьогодні «Університет кальчо» для підготовки тренерів та адміністраторів клубів. Флорентійська газета «Lo Stadiо» назвала ці школи ідеальним способом «відірвати італійський футбол від нав’язливого іноземного технічного напрямку». Англійська чи угорська футбольна лексика була більш повно замінена італійськими аналогами.

Для Муссоліні та фашистської Італії футбол був іноземною грою, яка переросла в набагато більше. Спочатку він служив простим засобом для фізичного поліпшення пристосованості та готовності до бою італійців. Будь-який вид спорту або активна діяльність міг зайняти своє місце. Але жодна інша гра не захопила людей та національну уяву. Як тільки це було визнано, присутність Муссоліні на стадіонах та поза лаштунками ставала все очевиднішою. Як пропагандистський інструмент, спрямований як на внутрішній, так і на міжнародний рівень, кальчо став засобом міфологізації та гордої демонстрації італійської ідентичності та переваги.

Спадщину Іль Дуче в італійському футболі та за його межами важко не помітити. Стадіони, які він побудував, все ще стоять і все ще відвідуються щовихідні, хоч і після деякого ребрендингу. Серія А залишається однією з п’яти найбільших ліг Європи. Південноамериканські гравці все ще часто грають в Італії. Погані аспекти впливу Муссоліні також залишаються. Хоча з цим бореться влада, але італійські футбольні стадіони особливо відомі расистськими та антисемітськими піснеспівами. Деякі італійські ультраси є ультраправими рухами, які приносять прапори та плакати з фашистськими зображеннями чи навіть обличчям Іль Дуче.

Банер на секторі «Лаціо» звернений до вболівальників «Роми»: «Аушвіц – ваша батьківщина, піч – ваш будинок»

Муссоліні не був єдиним архітектором державних маніпуляцій зі спортом, але його приклад говорить, що він продемонстрував напрочуд широкий розмах і силу гри, яку Анчелотті пізніше назвав «найважливішою з менш важливих речей у житті».

***

При підготовці матеріалу використані та проаналізовані статті «The Guardian», «These football times», «Bleacher Report», «The New York Times»

Президент «Барселони» боровся з режимом, але був убитий під час громадянської війни. Зараз його практично забули

Фото: «Times», «These football times», «Associated Press», «Alamy»

Этот пост опубликован в блоге на Tribuna.com. Присоединяйтесь к крупнейшему сообществу спортивных болельщиков!
Другие посты блога
Ariana Grande
+36
Популярные комментарии
samuel l jackson
0
Ну пропагандистская машина работала у Дуче как швейцарские часы, как впрочем и у большинства тоталитарных режимов. Ну негоже было наследникам Римской Империи культивировать у себя забаву варваров - бриттов, отсюда и появилось на сцене Calcio - средневековая флорентийская игра вместо английского Football, а в названиях футбольных клубов запестрели Associzione calcio вместо Football club. Пресса и радио тоже внесли свою огромную лепту в национализацию футбола и все эти голкиперы, бэки, хавбэки и прочие инсайды начали уходить в прошлое, а им на смену начали появляться портьеро, методисто и реджиста - фантазиста.
Насчёт "дунайской школы" и Арпада Вейса ( почему Вайш ? Никогда не сталкивался с таким произношением ), так это только вершина айсберга. В довоенные годы в Италии трудилась масса венгерских тренеров : Йожеф Виолак, Иштван Тот, Дьюла Фельдман, Ёни Карой, Ференц Мольнар, Теза Керекеш, да и вообще если копнуть историю любого итальянского клуба, то там будет мадьярский след и выражение "мадьяры создали итальянский футбол" имеет под собой офигенные основания. Хотя тот же Витторио Поццо был известный англофил в плане футбола. Он до и после Первой мировой войны подолгу жил в Англии и учился, учился и учился. А свою metodo он строил на неком симбиозе английской школы и наработок своего кореша Хуго Майзля, ученика Джимми Хогана, а это уже ближе к более техничной шотландской школе тех времён.
Ну и немного о матче 1934 года. У англичан на поле вышло много юнцов и вчерашних дебютантов, тому же Стенли Меттьюзу было 19, Теду Дрейку 21, вратарю Моссу, Чоппингу ( сломавшему Монти ) и Бруку с Клиффом Бастином 23 - 25 лет и они не ожидали, что после 3:0 в первом тайме эти "деды" ( итальянцам в основном уже было 30 и больше ) ещё на что то способны, но не тут то было. Хотя англичан больше удивило ни это, а зарплата Джузеппе Меацца, что то вроде 30 фунтов в неделю. В Англии в то время никто не зарабатывал больше 8 фунтов в неделю.
samuel l jackson
+7
Ну фиг знает, у того же Бориса Талиновского, на Трибуне/Спортсе, да даже в Вики, я сталкивался только с написанием Вейс, ну может Вайс. Хотя с другой стороны, если разное произношение не мешает жить Солскьяеру/Сульшеру, то я думаю и Арпад Вайш на нас бы сильно не обиделся, в конце концов мы хоть и с разным произношением/написанием понимаем о ком речь ))
Ответ на комментарий cezarinho
Арпад Вайш хоч і єврей, але з Угорщинни і тому логічно "мадяризувати його прізвище", та і на Трибуні/Спортсі зустрічав саме Арпад Вайш в матеріалах типу "Найкращі команди в історії Інтеру"
Дмитрий Клименко
+4
Топ материал, очень люблю такие истории
Написать комментарий 9 комментариев
Loading...
Реклама 18+