Бомбосховище під наглядом Кличків і Тайсона. Один із найстарших клубів єдиноборств прихистив десятки людей на півдні
Допомагав пережити бої та бомбардування за три кілометри від фронту.
Допомагав пережити бої та бомбардування за три кілометри від фронту.
24 лютого Росія завдала перших ударів по території України, розв’язавши війну в нашій державі. Саме того дня, на жаль, не раніше, питання бомбосховищ стало нагальним для мільйонів українців. Стан таких приміщень виявився різним – від старих підвалів без освітлення до хостелів, що знаходяться під землею.
Першу ніч ми з дружиною провели в метро Києва. Після останнього потягу вітер стих, і заважала лише тривога за захисників, що зустріли орків в перші години. Далі просувались додому – на південь України у місто Вознесенськ.
Дорога додому через незліченну кількість блокпостів, ночівлю у бабусі друга на Черкащині (та бомбосховище сусіда Семена), напружених водіїв автобусів, що хотіли чи то поскандалити, чи то розпочати поєдинок, – окрема історія, яка можливо буде розказана пізніше. Вознесенськ вистояв після першої агресивної навали росіян, а чим ближче ми наближались додому, тим більше дивувались хлопці-військові – сотні людей від’їжджали з міста після кількаденних боїв, а ми – повертались.
Місто, де я виріс, знаходиться в 30-кілометровій зоні – поруч з нами Південноукраїнська атомна електростанція. Наше бомбосховище – протирадіаційне укріплення під житловим будинком. Таких підвалів в місті багато, проте з подібною історією – єдиний.
Вхід одразу дає зрозуміти, що буде далі. Клуб «Ягуар» заснований моїм батьком у 1992 році. Один із найстарший клубів єдиноборств в Україні. Основні направлення: муай-тай та кікбоксинг.
Особливість цього залу для багатьох починалась з дверей: звук важкого засува і дороги назад немає. Вийти можна тільки по закінченню тренування.
Звідси ж, до речі, доводилось працювати під час поєдинку Ф’юрі та Вайта, поки російська армія в черговий раз обстрілювала Миколаїв та запускала дрони над Вознесенськом. Інтернет ловить ось в цій точці. Якби телефон змістився б трохи в бік – той самий аперкот дивитись довелося б у повторі.
Вище – медалі вихованців клубу. Двадцята чи тридцята частина від усіх. До остаточного путінського оскаженіння основні тренування проходили в іншому приміщенні, в яке під час активних бойових дій влучили і з міномета, і з танка. Цей підвал – наша база, де виховувалось не одне покоління спортсменів.
Приміщення для тренувань понад двадцять років тому знайшов мій дядько. Батько ж з допомогою перших учнів розгріб сміття та відремонтував його до стану, при якому можна було б спокійно тренуватись. Ми займались тут в будь-яких умовах: після затоплення приміщення, самотужки нівелювавши наслідки, і навіть без світла при свічках.
Частина людей, що перебували у коридорі під час бомбардувань, могла б захиститись і у разі близького контакту. Нунчаки, тонфа та інше тренувальна зброя – все це на місці, треба тільки вміти користуватись. Як показує практика третього місяця війни, українці вчаться користуватись зброєю надзвичайно швидко.
Тут і деякі грамоти з турнірів за моєї участі. Далі по залу їх ще багато, просто відзначимо, що тренування відвідував не просто так.
Вже тут перші олдскульні постери. В 90-х фільми із Жаном-Клодом Ван Даммом привели в єдиноборства тисячі людей. Не профільний кікбоксер, що зробив кік- і тайбоксерами цілі покоління.
Сусідня кімната – колишня тренажерна зала. Колись юні спортсмени тут працювали над фізичними кондиціями, а після нападу Росії люди розміщались під брусами.
На стінах знову Ван Дамм.
Рокі Бальбоа.
Та Віталій Кличко ще кікбоксерських часів. Віталій – шестикратний чемпіон світу з кікбоксингу. На постері – амбасадор зустрічі збірних команд України та світу, зараз – головний під час оборони столиці України від російських загарбників.
Цей коридор веде у дві найбільші кімнати, де раніше відпрацьовувались удари, комбінації та були проведені тисячі раундів. Зараз тут облаштовані місця для місцевих і не тільки жителів. Під час найзапекліших боїв на в’їзді у місто, тут збиралось понад шістдесят людей.
Хтось приносив стільці, багатьом батько облаштував спортивне спорядження, як окреме місце, щоб можна було перечекати найактивнішу фазу бойових дій в нормальних умовах. Те, що раніше було боксерськими мішками, стало місцем для ночівлі.
А те, що було класичним велотренажером, – стало вішаком і спинкою для діточок, що чекали, поки українські воїни відіб’ють шалену атаку ворога з декількох фронтів.
Тут поруч із мішками, що також стали спальним місцем – охоронець, ніс якому ненароком відбив один із вихованців клубу.
Найактивніші бойові дії у Вознесенську були в період з 2 березня, а остаточно російські війська відкинули більш як на 20 кілометрів 18 березня. Найзапекліші бої велись на підступах до центральної частини міста. Цю частину угрупування відтіснила тероборона та ЗСУ, після чого ворогів накрила артилерія.
Пізніше ця ж кімната стала місцем зберігання частини гуманітарної допомоги жителям. Від боїв постраждали сотні людей, які потребують і ще потребуватимуть допомоги.
18 березня російські війська завдали ракетного удару по місту крилатими ракетами. В п’ятистах метрах біля мого будинку лягло шість таких, загинули четверо людей. Звук і відчуття від прильотів не порівняти ні з чим. І не забути ніколи.
Весь цей час частина жителів нашого будинку ховалась від обстрілів тут. Під боксерськими канатами з’явились саморобні ліжка. Для сотень молодих спортсменів саме ця кімната спортивного залу була головною: тут проводились спаринги і основна технічна та тактична робота. Тепер це приміщення захищає всіх від бомбардувань.
Поруч – черговий мішок, на який можна спертись, чекаючи завершення атак. Ця ж кімната стала місцем розміщення дитячих речей – як частини гуманітарної допомоги постраждалим.
Як і сходи до рингу, що перетворились на підставку для гуманітарної допомоги. Батько особисто робив їх.
Було.
Стало.
Додаткова автентичність – бійцівські плакати. З десятків турнірів, на яких ми боксували та просто з легендами. Леннокс і Евандер тримають ситуацію під контролем.
А тут двоє запеклих суперників поруч.
Тут Майк охороняє одне із віконець, що зараз наглухо зачинені.
І ще трохи Тайсона – з календарем 2002 року.
Брати Клички у всіх варіаціях.
Ще є постер з автографами Володимира та Віталія та підтримкою Олександра Омельченка – колишнього мера Києва.
Трохи ще більш незвичних плакатів. Дон Дракон Вілсон охороняє те ж віконце, що і Майк, але з іншого боку.
«Онг Бак» – культовий фільм для тайського боксу. Сюжет не розриває на шмаття, проте бійцівські сцени поставлені майстерно.
Нижче – постер професійного поєдинку миколаївця Ігоря Павленка. Миколаїв мужньо обороняється від безумної орди, за що місто вже отримало звання міста-героя. Справа – плакат Всеукраїнського турніру пам’яті херсонця Сергія Філіпповича – льотчика, що загинув на початку 2000-х, виконуючи миротворчу місію ООН у Сьєрра-Леоне.
У 2022-му Херсон під окупацією російських військ та чекає на обов’язкове визволення.
Плакат Рембо ІІІ батько відправляв квадратиками додому із Афганістану. Цілу картинку відправити не міг – писав матері листи та клав по квадратику в кожен, а вже вдома зібрав у єдине ціле.
З цим плакатом фільму «Кобра» – та ж історія. Сільвестра Сталлоне довелось ділити геометрично.
2001рік, українська Ялта, Кубок президента України з бойових мистецтв. На фото по центру все той же Дон Дракон Вілсон разом з Миколою Азаровим. Плакат висів на набережній Ялти у кутку, де його, скоріш за все, бачило не так багато людей, як на це сподівались організатори.
Зняли ми його вже після того, як турнір закінчився, чесно.
Мішок, що став підставкою для гуманітарки. Та плакат «ніколи не здавайся». Не лозунг, а спосіб життя українців просто зараз.
Частина військ, що збиралась прорвати оборону Вознесенська, починаючи з 2 березня пішла в обхід міста. Дехто застряг в болотах та потрапив під обстріл. Частину техніки справді вкрали цигани, частина стояла на узбіччях разом з тілами знищенних ворогів ще декілька днів, а один із танків довго залишався на заправці при в’їзді з боку Миколаєва – це була його остання спроба отримати ще трохи палива. Одну групу диверсантів нейтралізував 75-річний охоронець, що дивом врятувався, коли вони висадились в сусідньому селі, намагаючись обійти місто, та вчасно передав інформацію про них далі. Двох танкістів затримав 60-річний чоловік: голіруч знешкодив, зв’язав та передав теробороні.
Таких історій купа в кожному місті. Всі вони схожі і одночасно унікальні. Всі ми боремось на своїх фронтах. Хтось ризикує життям, фізично знищуючи ворога. Хтось забезпечує нормальне життя тисяч людей в тилу. Всі разом ми працюємо задля єдиної цілі. Вознесенськ був і залишається важливої точкою для російських військ, щоб зручно розвивати сухопутну операцію в обхід Миколаєва на Южноукраїнськ та Одесу.
Проте всі, хто приїхали додому, залишилися під час найперших активних бойових дій, або ж повернулися через деякий час, розуміють небезпеку та готові зустрічати ворога. Бо ми на своїй землі і ми переможемо.
