Tribuna/Бокс/Блоги/Боксерский дайджест/«Я загублена овечка, яка хоче знайти притулок». Чому історія Усика – це точно не про зраду

«Я загублена овечка, яка хоче знайти притулок». Чому історія Усика – це точно не про зраду

Сеньків знайшов відповіді на важливі питання в словах самого боксера.

21 мая 2020, 14:51
81
«Я загублена овечка, яка хоче знайти притулок». Чому історія Усика – це точно не про зраду

Андрій Сеньків знайшов відповіді на важливі питання в словах самого боксера.

2012. Лондон, Олімпійські ігри. Український боксер перемагає у фіналі італійця Клементе Руссо і стає олімпійським чемпіоном. У нього на голові вибрито пасмо волосся, а коли суддя підіймає руку українця, той йде у танок. Підстрибує, присідає, розмахує ногами – агов, це ж фірмовий козацький танець. «Танцювати гопак підказало серце», – пояснював спортсмен. Тоді це здавалося вершиною патріотизму і любові до своєї країни. На головному спортивному старті планети перемагає українець з оселедцем на голові й гопаком після перемоги. Ух, досі мурахи. 

Після Олімпіади боксер збрив патріотичну зачіску: «Ну, захотів – і збрив. Це ж мій оселедець». Він відправився у напівпрофесійну лігу, де виступав за «Українських Отаманів». До речі, цю назву придумав його найкращий друг і кум. Там українець продовжив розривати і танцювати гопака. Київ пам’ятає

2013. Київ. В грудні на Майдан вийшли десятки тисяч українців. Саме в той час український боксер проводив другий бій у профі у Броварах. Він вийшов у халаті з українським орнаментом. А разом з ним український гімн перед боєм співав весь Майдан – картинку вивели на головний екран. Перед цим спортсмен не став мовчати, як інші, а розніс тітушок: «Провокації на вулицях роблять люди, які тільки називаються спортсменами. Якщо у них немає грошей, то вони можуть піти розвантажувати вагони. Отримувати гроші за бійки на вулицях – це брудна справа». Попередню межу патріотизму пробито. 

Цього боксера звати Олександр Усик. І він не продовжив говорити й робити те, що подобалося мені й багатьом іншим. Тому його нарекли не патріотом, а зрадником, сепаратистом і фанатом Росії. Хоча стоп. А що конкретно він зробив зле? Чи не додумали ми більше, аніж насправді він казав та робив?

Усик не раз говорив про те, що його рідний Крим – це Україна. Але вдесяте не стримався й випалив про «божий». Цього достатньо, щоб забути попередні: і фрази, і вчинки. І проблема тут не у сприйнятті, а у невмінні чітко акцентувати свою позицію. Те, як це зробив кікбоксер Павло Журавльов: «Якщо вважаєте, що Крим – український, то сядьте і їдьте туди. Яка там валюта? Які закони діють? Так чий зараз Крим? Де-юре – український, де-факто – російський. Можу сказати, що Крим анексований. Там працюють закони Російської Федерації». Прикро, але це правда. 

Усик же уникає прямих і чітких відповідей. Точніше – втомлюється це робити. Обирає напівнатяки, напівтони, образи й атаки. Аудиторія сприймає без компромісів – якщо ти не за нас, то проти нас. Хоча у висловлюваннях боксера не знайти слів про те, що Крим – це Росія, а на Донбас прийшли бандерівці.

«Хлопцям велике спасибі за прийом. Я не хочу сказати що я сміливий, я хочу сказати: «Подивіться, там найкращі». А вони повинні бути вдома, ростити своїх дітей і піднімати генофонд нашої держави, а той, хто їх туди послав, повинен бути на їхньому місці», – писав Усик у 2017-му після відвідин Мар’їнки. Він кілька разів їздив у зону АТО та підтримував українських бійців (разом з Романом Зозулею та Артемом Федецьким). 

В той же час Усик активно спілкувався й зі священиками УПЦ Московського патріархату. 

- Восени ви їздили в АТО, а вчора підписували рукавички московським попам. Як довго ви будете намагатися бути хорошими і там, і там?- Ми народжуємося, живемо ... У кожного є час, щоб зробити якісь погані або хороші речі. І вирішувати про те, куди ми потрапимо після смерті, в рай чи в пекло, саме нам. Тому що Всевишній пішов на муки, щоб ми могли врятуватися від наших гріхів. Так ось і я рятуюся. Я їздив до хлопців, яких я підтримую морально, спілкуюся з ними не про кулі чи зброю, а про духовне. Так само я спілкувався вчора про спасіння своєї душі. Хто я? Загублена овечка, яка хоче знайти притулок, знайти врата, в які ввійдеш і врятуєшся.

Саме так відповів боксер у 2018-му. Кращого й більш точного опису не придумаєш. 

Пропоную відкласти в сторону віру Усика. Кожна людина має повне право на те, в кого вірити, як, де, коли і з ким це робити. Пропоную відкласти в сторону національність його друзів й біографії людей, з якими він спілкується. Це також право кожної людини, її вподобань і симпатій. Відкласти в сторону не можна лише одного – Олександр потрапив в ситуацію, коли його щира та сліпа віра в Бога, бажання миру та дружби зайшли в глухий кут. Бо його просто використовують. А він цього не розуміє. 

Участь в фільмі російського монастиря з чітким посилом про «один народ» та «мижебратья» є цеглинкою в розповсюдженні російської пропаганди. Хоча там Усик не сказав нічого проти українського суверенітету чи на підтримку російської агресії – а про силу молитви та дружбу з громадянами будь-яких країн, Росії в тому числі. Але хіба це протизаконно? Ні, от тільки сам посил фільму та його гасла говорять про щось глибше. Але Усик – не сценарист, а вірянин, чиї щирі слова вміло використовують у стрічці. 

Він просто вірить в Бога, хоче уваги й глибоких душевних розмов від великих отців. І отримує їх від Онуфрія (глава УПЦ МП, – прим.Tribuna.com). «Коли зустрічаюся з ним, бачу, що у нього дитячі очі, наповнені духовною радістю», – каже Усик. Вочевидь аналогічних пропозицій про духовні бесіди від інших конфесій він не отримав. Чим і скористався Московський патріархат. Мати в своєму арсеналі людей такого штибу, як Усик чи Ломаченко, великий успіх. А розкласти все по поличках цим хлопцям, видно, нікому. Тому їх просто шкода.

Але що з ними робити? З протиріч і незрозумілостей зіткана кожна людина – і найкращий спортсмен, і водій автобуса. Те, що Усик любить московську церкву, але одночасно підтримує бійців АТО, складно зрозуміти. Але так побудований цей світ – з парадоксів і строкатостей. Певен, що є люди, які воюють в українській армії і також ходять до такої церкви – через брак в населеному пункті іншої або ж через інші причини. І це їхнє право. 

Зрозуміти й до кінця почути логіку й мотиви кожної людини на цій планеті та в цій країні неможливо. «Ми будуємо демократію, ми прагнемо в демократичне суспільство», – пояснює боксер. І він правий. Усик – громадянин України. З тими ж правами, що й решта сорок мільйонів. З крутими й незрозумілими вчинками, послідовністю та алогічністю, правильними рішеннями й помилками. От тільки про мої ви не знаєте, а Усика – на долоні. І вони б’ють не лише по ньому. 

«Моя країна – Україна. Я тут живу, я тут виріс. Якби я хотів кудись поїхати, то я б це вже давно зробив. Я не хочу нікуди їхати, і ви мене звідси не виженете. Тому що це моя країна», – Усик сказав це в останньому стрімі, але йому вже ніхто не вірить. Точніше – не чує. Бо ми чуємо лише те, що хочемо чути. 

Тільки зрозуміти треба одне: У демократичному суспільстві мільйони загублених овечок. Це може не подобатися, але з цим треба жити. В інакшому випадку нічого доброго не побудуєш. 

Фото: globallookpress.com/Janis/Xinhua

Другие посты блога

Все посты