«В спорті немає жінок, в спорті є спортсмени». Українка – чемпіонка світу з тайського боксу
Олена Овчиннікова пройшла через гору перешкод.
Олена Овчиннікова прийшла через гору перешкод.
Вона народилася в Дніпрі та згодом переїхала до Львова – тут були кращі умови для тренувань. Виступала у різних видах єдиноборств – від традиційного боксу до муай-тай та дзюдо, від кікбоксингу до змішаних єдиноборств. В кожному з них в Олени були успіхи – десь локальні. десь масштабні. Вона брала чемпіонські пояси з кікбоксингу та муай-тай, а в останньому виді володіє престижним поясом WBC ще з 2014 року. З того часу вона без проблем захищає свій титул – востаннє це трапилося 7 грудня у Львові. Зараз їй 32 роки.
В 2016-му Овчиннікова підписала контракт з американським промоушеном Bellator. І з того часу провела там 5 боїв (3 поразки, 2 перемоги). Востаннє – в червні 2019-го в Лондоні проти Кейт Джонсон. Все закінчилося технічним нокаутом ще в першому раунді.
Ми зустрілися у Львові, щоб поговорити, як живеться українській дівчині в найбільш жорстоких видах спорту.
«Щоб поїхати на збори, скидалися всією родиною – дядьки, тітки, бабусі, дідусі»
Коли починала, не було нічого. Просто ходила в спортивний зал у школі на секцію. Тренер приносив одну пару лап. Це було свято. Ще треба було випросити, щоб тобі їх потримали. То взагалі розкіш. Капу купила через 4 роки після початку занять. Займалися в залі, де протікав дах, де стояв один порваний дубовий мішок, об який руки можна було поламати. Але все одно тренувалася 5-6 годин в день, не було бажання дати задню. До нормального залу дожила вже, коли переїхала у Львів. Не дарма кажуть, що всі чемпіони вийшли з підвалів.
Я займалась неофіційними підпільними боями. Це були перші солідні гонорари. Могла провести один бій і жити за ті гроші рік. Прожитковий мінімум був настільки мінімальним, що багато не треба було. Достатньо було грошей, щоб існувати. Була жага до виживання. Я з бідної сім’ї, не було нічого. Щоб поїхати на збори, скидалися всією родиною – дядьки, тітки, бабусі, дідусі. Стипендія була 17 гривень, 14 платила за гуртожиток, а 3 гривні відкладала на рукавички.
Стукалася в різні зали, але ніхто не хотів брати дівчат. Їм було нецікаво. Пішла в бокс, тренер сказав: «Займатися тобою не буду. Хочеш стій отам в кутку, бий у мішок. Працюй, але про змагання не заїкайся». Так було в багатьох залах. Треба було шукати бої для дівчат. І раптом тренер каже: «Поїхали». Це був хороший рівень, тоді займалася кікбоксингом, а мене привезли на тайський бокс.
Ідея полягала в тому, щоб я програла і більше не думала про турніри. Я отримала дуже сильно, не було півобличчя. Фраза тренера: «Ну що, більше не хочеш змагань?» Але я хотіла ще більше. Він передав мене іншому тренеру в Тернополі. А вже потім поїхала до Львова. З новим тренером, який одночасно є промоутером, почалися успіхи. І тоді вже подзвонили з Дніпра – мовляв, не хочеш повернутися? Але вже пізно. Всі мої досягнення – заслуга цього тренера, Віктора Лазурка.
Зараз є організації, які з останніх сил збирають кошти на гонорар, а житло дають таке, що плакати хочеться. В якомусь селі в бабусі може бути краще хатка. З таким часто зіштовхуєшся. Тим більше, багато боксую по аматорах, де за все треба платити самому. Треба підлаштовуватися під інших членів команди, які не завжди мають змогу забезпечити гарне проживання. Буває, і «Мівінку» їмо, і в хостелі на 8 людей в кімнаті живемо. Я не горда чи зажрана, спокійно можу поїхати на маршрутці. Кажу всім: «Дайте мені підсрачник, якщо побачите, що я зловила зірку». Хочу, щоб всім людям було комфортно зі мною спілкуватися, проводити час.
«Зараз я в рукавичках і юшку з носа пускаю суперникам, а через 5 хвилин фарбуюся, вдягаю каблуки та вечірню сукню»
На початку мені не так часто говорили, чому я займаюся єдиноборствами. Думали – так, для загального розвитку. Зараз таке звучить набагато частіше – бувають і травми, та й вік вже недитячий. Інколи питають – для чого це жінці? Жінка має стояти на кухні, виховувати дітей і взагалі єдиноборства – це чоловіча справа. Дискусій на цю тему дуже багато. Пояснюю: «Те, чим людина займається, залежить від того, який у неї внутрішній світ, який в неї характер, що їй подобається».
Я можу стояти на кухні, прибирати і прати. І роблю це. Як звичайна жінка. Але не можу сидіти вдома. Не можу постійно сидіти в хаті в чотирьох стінах і нікуди не виходити. І те, чим я займаюся, приносить набагато більше задоволення, ніж традиційні жіночі справи. Я отримую задоволення від цього. Мало хто може таким похвалитися – більшість ходить на роботу для того, щоб заробляти гроші. А я – і заробляю гроші, і отримую задоволення. На тренуваннях я спортсмен, а в житті – звичайна дівчина.
Борюсь зі стереотипами наступним чином – ламаю їх. Абсолютно. Всі вважають, що дівчина, яка займається бойовими мистецтвами, обов’язково має бути схожою на чоловіка, страшно розкачана. Щоб на вулиці не можна було відрізнити. Ну і, звісно, не може займатися якимось жіночими справами – це взагалі не її. Я можу займатися як чоловічими, так і жіночими справами. Зараз я в рукавичках і юшку з носа пускаю суперникам, а через 5 хвилин фарбуюся, вдягаю каблуки та вечірню сукню.
Бабці і тітки були категорично проти того, чим я займаюся, мама дуже переживає. Мовляв, це не жіноча справа – треба народжувати дітей. А вид спорту жорсткий і травматичний. Коли виграла чемпіонат Європи, то мама сказала: «Ну все, доцю, ти вже всім довела, що можеш. Досить». Відповідала, що хочу стати чемпіонкою світу. Єдиний, хто не проти, щоб я цим займалася, – тато. Він фанатіє від таких речей і дуже гордий, що його дитина займається цим. А те, що я дівчинка, а не хлопчик, його не бентежить. Людям взагалі останнім часом цікаво дивитися жіночі бої. І не на чоловікоподібних жінок, а на тих, хто виглядає жіночно, і може заїхати так, як не кожен чоловік зможе.
Постійно спарингую тільки з хлопцями – з дівчатами можу хіба побавитися. Бували випадки, що входила в кураж і, м’яко кажучи, садила їх на п’яту точку. Маю сильний удар і стараюся обережніше – все-таки до спаринг-партнерів треба ставитися з повагою.
Завжди знаходяться чоловіки, які можуть за мене постояти. Але одного разу п’яний хотів зірвати з мене цепочку. Протягнув руку, а я на автоматі кинула боковуху. Було незручно, бо не збиралася цього робити. Раз ще в нічному клубі трапився випадок. Хлопець проходив повз і захотів мене щипнути, йому теж прилетіло. Чоловіки не очікують, що може бути якась протидія. Вони в шоці, коли отримують від дівчини настільки серйозно.
«Вирішили змінити стійку – тепер я лівша, а не правша. Інакше ніяк – на правій руці в тому самому місці 10 переломів. Там зараз пластина, шурупи видно»
Мені дуже подобалися бойовики – Брюс Лі, Джекі Чан, Чак Норріс, Жан-Клод ван Дамм. Коли побачила, що й жінки можуть бути такими, захотілося бути схожою. В 13 років пішла на тайський бокс і зрозуміла – це моє. У мене бойовий стан душі.
Агресія – це коли ти виходиш на вулицю і ходиш рубанути першого, хто на тебе «не так» подивився чи випадково зачепив. А в мене здорова спортивна злість, бажання перемогти і бути кращою. В мене були суперники з нездоровою агресією, у них очі заливалися кров’ю. Тоді відключається мозок, не контролюєш ситуацію на ринзі, починаєш пропускати. Треба холодний мозок, щоб контролювати бій, прораховувати його тактику, а не просто викласти все, що ти робив на тренуванні.
В мене теж таке буває. Особливо після травм. Могла під час бою зламати руку і поплисти. Розуміла – або виграю достроково, або програю в підсумку. Бо однією рукою важко працювати. В такі моменти знаходяться купа сил і резервів. І закінчую бій через 30 секунд-хвилину. Якось билась в Австрії з травмованою рукою, вдарила і зламала кисть. Довелося достроково закінчити бій, але не руками, а ногами. Нокаутом. Після того було дуже багато травм правої руки і разом з тренером вирішили змінити стійку – тепер я лівша, а не правша. Інакше ніяк – на правій руці в тому самому місці було 10 переломів. Там зараз пластина, шурупи видно. Треба було зняти, але побоялася. Це не робить удар сильнішим, а навпаки – дуже незручно, болить, неприємне відчуття.
Травми – це випробування. Вони або ламають і треба зійти з дистанції, або маркер того, наскільки я сильна. Мама постійно каже задуматися про те, що травма – це знак. Але я сприймаю це, як випробовування. Травмам мене не зламати. Якби всі професійні спортсмени зав’язували після травм, то професійного спорту не було б. Має бути внутрішнє відчуття, що досить. Було кілька випадків, що думала піти зі спорту. От роблю перерву і можу місяць не тренуватися. Коли допускаю цю думку, через 3 дні починається ломка і хочу йти в зал. Це трохи залежність від спорту.
Народити дитину і повернутися цілком реально. Планувала так, але не була на той момент заміжня і не було потреби робити паузу. В іншому випадку взяла б її. Жінки, які народжують, а потім продовжують, набагато краще виступають. Вони вже сформовані, розуміють, що їм немає чого втрачати. У них все є, тому можна повністю викладатися. А я постійно виходжу з думкою, що треба себе берегти, стати мамою. Я не зовсім кар’єристка, мені б хотілося стати мамою. Від материнського інстинкту нікуди не дінешся.
Не вживаю ніяких препаратів, щоб переносити місячні. П’ю звичайні знеболювальні. Коли лише починала, прийшла до лікарки і сказала, що не можу піти на тренування. А вона каже: «З чого ти взяла, що дам тобі довідку? Олімпійцям теж переносять змагання через місячні? Вони пашуть». В сучасному світі немає такого, що можна дати задню. В спорті немає жінок, в спорті є спортсмени. Особливо у бойових мистецтвах.
«Отримала купу компліментів від Віталія Кличка про те, як я виглядаю. Почула: «Але не підтримую те, що жінки займаються боксом». І потухла»
Bellator – дуже потужна організація. UFC пропонували контракт, але там погане ставлення до спортсменів, багато обмежень. Контракт справді був нецікавим. У Bellator можна мати окремих спонсорів, а в UFC – лише їхні. Також тут можна виступати, де хочеш. Бій раз в кілька років і ти простоюєшся, бо не маєш права виступати деінде. Я погоджую це з ними і виходжу в інших видах, можу мати практику. В UFC є кілька людей, які можуть заробляти, а решта жаліється, переходять в Bellator.
Загалом все круто, все влаштовує. Є пару програшів, з якими важко змиритися. Вони не через підготовку, просто виступаю в більшій ваговій категорії. З суперницею може бути різниця до 9 кілограм. Якщо в стійці можна бути з такими на рівних, то в партері важко – маса вирішує. Просто в Bellator мало вагових категорій. Всі перед боями сидять на дієті, а я їм пасту, піцу, навпаки – набираю. Це дуже важко. І єдиний мінус організацїї. Я не настільки поганий боєць, щоб програвати. Просто я маленька. Це б’є по психології.
В Америці я зірка. Більше половини підписників в інстаграмі зі США. А в Україні не працює спортивна індустрія. Ти маєш дзвонити журналістам, щоб дати новину, або інколи проплачувати це. Коли проводила бій в Bellator, мені дзвонили 17 американських ЗМІ, давала інтерв’ю 2 години. В Україні це нікому нецікаво. Ми будемо згадувати все життя, де, коли і з ким пив Мілевським, а про сам спорт нікому нецікаво. Розвинений хіба футбол. Цифри малі, так. Але порівняно з іншими видами спорту там багато людей.
Щоб мені стати популярною в Україні, треба хіба брудний піар. Єдина можливість зробити бомбу – вийти на бій під прапором Росії. Всі дізнаються – українська спортсменка виступає за Росію. Насправді пропонували виступати за цю країну, хороші гроші, але відмовилася. Хотіли, щоб писало «Львів, Україна», але був прапор Росії. Люблю Україну, це моя країна, не люблю чорний піар. Пропонували переїхати в Гонконг, США, але я все життя виходила в ринг з українським прапором. Навіть коли це не було мейнстрімом. Тому поки тут, якщо нічого не зміниться.
От дивіться, в мене є пояс WBC з 2014 року. Віталій Кличко підходив на Конгресі WBC в Києві. Каже: «О, в тебе теж такий пояс? Навіть не знав». Він говорив до мене англійською, а я відповідаю: «Все норм. Я своя – теж з України». Мінус в тому, що муей-тай – неолімпійський вид спорту. Раніше займалася й боксом, зайняла друге місце в Україні. Але щоб потрапити в олімпійську збірну, треба було перестати виступати в інших видах. Бокс міг мені зайти, але знову ж – я дівчина. Знаю гарних симпатичних дівчат, які займалися тайським боксом, де можна отримати в голову з коліна, ліктя, ноги. Переходять в бокс – не стає обличчя, там акценти на удари в голову. Спортсменки реально стають страшними.
В мене були дитячі мрії зустрітися з Кличком. Зустріла його, отримала купу компліментів про те, як я виглядаю й почула: «Але не підтримую те, що жінки займаються боксом». І я потухла: «Класно, але я боксом не займаюся. Кікбоксингом і тайським». Так і поговорили. На те, що я залишилася в спорті і заробляю єдиноборствами, вплинули Клички. Мені казали, що спортом в Україні неможливо заробляти. А я наводила приклад Кличків. Якщо вони змогли, то чому я не можу?
Фото: iнстаграм Олени Овчиннікової
