Футбол під час війни або згадуючи Шенклі

Вибір. Кажуть, він завжди є, та не завжди простий. Цей рік зробив для нас, українців, поняття "вибір" чимось майже сакральним. Буквально кожен був змушений пройти випробування чередою альтернатив, які вирішували долю країни. Всі розуміли, що це той випадок, коли індивідуальний вибір проектується на суспільний. Що вже говорити про метаморфози у сфері, в якій завжди так було - доля багатьох залежала від рішення одного.

Як говорив один популярний український спортивний журналіст: "Про бізнес із власником футбольного клубу ви говоритимете 5-7 хвилин, а про футбол - годинами". Відомо, що для українського олігарха або бізнесмена володіти футбольним клубом є підкресленням статусу. Ще одна зірочка. Але на наше превелике щастя, більшість з них є справжніми фанатами гри мільйонів і вболівальниками своїх клубів. По суті, на цих людях і тримаєть український футбол і дуже сумно стає коли сюди заходять люди без ентузіазму - прикладів маємо достатньо. Тому доволі важко переоцінити значення та роль грошових магнатів у футбольному середовищі України.

"Футбол - це місце, куди олігархи можуть злити зайві бабки, - говорить відомий український блогер Денис Казанський, - тому в нас він і почав розвиватись у двотисячних, коли з’явились ці мільярдери-мільйонери. Футбол завжди залежав від економічної ситуації". А коли в країні крім кризи ще і війна, то зайвих бабок бути не може апріорі. Ось тут перед власниками і постав серйозний вибір, на який вболівальники не можуть практично вплинути. Що не кажіть, але як би не любили олігархи свої клуби, але на шкоду бізнесу вони діяти не будуть. Питання залишаються лише до імунітету цього бізнесу.

Ще страшніше стало тоді коли один із цих власників, бізнес якого постраждав найменше, сказав, що проведення чемпіонату під час війни є помилкою. Звісно, коли ворог нападає на твою країну, футбол уже не може бути на перших ролях. Але ж в умовах цієї гібридної війни всі намагаються воювати лиш однією рукою, а іншою продовжують вести звичне життя. І тому говорять, що футбол - це віддушина, що він зараз потрібен як ніколи, бо чи не єдиний дарує позитивні емоції. Власники, мабуть, і самі це розуміють. Тому по закінченню першої частини чемпіонату приємно усвідомлювати, що усі команди пройшли цей етап. Щоправда, попереду ще довга зима, яка завжди любила дарувати сюрпризи зі знаком "-".

Втім, нам всю цю зиму тільки і залишається як слідкувати за клубами та їх власниками, щоб зрозуміти який же все-таки вибір вони зробили або зроблять. Якщо по клубах, які залишились на своїх місцях ще можна обережно припустити, що в них наче все добре, то колективів з Донбасу це мало стосується. Так, з їх стану тривожних новин поки що не чути, але ж в тому і справа, що зараз бізнес власників проходить перевірку на витривалість. Далекоглядність зараз грає головну роль. Перспективу побачити не так вже й просто.

Відомий футбольний експерт та головред журналу "Футбол" Артем Франков вважає, що чемпіонат тепер перебуває у стані постійної загрози: "Для «Шахтаря», звісно, найгірше ще попереду! Адже зараз клуб з великими зусиллями і коштами вирішив тільки тактичні проблеми. А що робити стратегічно... Яка для «Шахтаря» перспектива повернутися в Донецьк? Дуже слабка, на мій погляд. А от існування у вигнанні… Навряд чи Рината Ахметова вабить приклад «Анортосіса» із Фамагусти."

Бізнес інших власників футбольних клубів Донбасу має слабший фінансовий імунітет, тому їхню долю ще важче пердбачити. Артем Франков кортко про ситуацію у решті клубів: "Пан Тарута може шукати шляхи продажу «Металурга», але не може продати клуб повністю  - наскільки я знаю, у нього там лише доля. Хоча в цілому ця «процентовка» не афішується. Доля ж «Зорі» буде залежати від власника – абсолютно не розумію, навіщо Геллеру запорізький чи навіть київський клуб. З іншої сторони, якщо він вивів звідти весь свій бізнес…Небажання «Іллічівця» переїхати з Маріуполя пов’язую з відсутністю грошей; або небажанням витрачати гроші на те, що немає сенсу з точки зору клубу – ну кому потрібен маріупольський клуб поза Маріуполем?! З самого початку це був соціальний проект Бойко, в іншому вигляді він не дуже і потрібен. А от стосовно «Олімпіка»  потрібно керуватись питанням «чого хоче Гельзін?». Клубу без вболівальників і без батьківщини, клубу – тільки його іграшки і не більше? Думаю, що він не погодиться з такими припущеннями! І, вважаю, дуже критично ставиться до досягнень своєї команди, за які заплачено такою ціною. Взагалі, кому сподобається грати на НТКУ ім. Баннікова при кількасот вболівальниках?"

Підсумовуючи, Артем говорить, що точної відповіді на питання чи не обтяжують клуби бізнес своїх господарів немає – тут потрібен докладний аналіз цього самого бізнесу, але це нереально. Що ж, сподіваюсь власники клубів свій серйозний вибір зроблять на користь українського футболу, але не потрібно забувати, що все ж є в цьому житті речі важливіші.