Привіт, МаКо, тримай фасон!

«…Футбол – дуже цікава гра. Одної миті ти віддаєшся його волі – і відтепер грати тобі доведеться за його правилами і на полі, і, часом, поза ним. Це як велика стріха, яка може і сховати тебе від усього світу, а може і впасти зверху, розчавивши мрії, сподівання і такі ще наївні, затоптані часом і безглуздими балачками почуття. Збентежуючись, палаючи, ти кинешся рятуватись, але разом із світом твій дах їхатиме, не знижуючи швидкості. Поки не розіб’ється, викинувши тебе крізь скло, поки не простягне свої кігті мряка, кличучи до себе – у спокій…

А ти підведешся, якось невпевнено, повільно, відчуєш сітку воріт, що притримала від падіння, нагадуючи огортання безпечної колиски. Перезастібнеш рукавички. Побачиш перед собою хлопців з команди, що із надією поглядатимуть на тебе, як на останній шанс зупинити політ м’яча, врятувати. І чомусь ніби павутинням закладе вуха, а намагання сфокусувати погляд будуть марними. Хіба ж це порятунок, - забринить у думках, а норовливий пульс сягне відмітки, яка мала б бути несумісною із життям.

Щось побачать у тобі, чи то кмітливі пильні очі, що розглядатимуть посланців киян і шукатимуть натяк, що рішення брати тебе, малого, до захмарного українського чемпіона. І напружені м’язи заграють, воліючи краще бігти на тренування, а не сидіти в тісному кабінеті в очікування рішення. І може тендітні вилиці, трохи рум’яні, від сонцю, мабуть, від чого ж іще, остаточно запевнять селекціонерів, що з тебе буде користь.

І потім буде кілька сонячних сезонів, які грітимуть тебе надіями та мріями, що збуваються крок за кроком. Основа Динамо, Ліга Чемпіонів, ПЛУ!..

І раптом – латентне жахіття невизначеності, що переслідуватиме тебе півроку. Примарний щоденний іспит новим містом, новим клубом, все так… задушливо. А може й справді, тренувальний збір стане новою сторінкою, а не останньою?..

Нові партнери перепасовуються, вони – прості, люб’язні хлопці, із якими тобі шість місяців ділити футбольну базу, емблему клубу із невеличкого закарпатського містечка Ужгород.

Але щоб вони собі не думали, а цей етап – оренду у посереднього учасника змагань вищої української футбольної ліги - ти пройдеш гідно. Із високо піднятим чубом і лише збагатившись новими технічними навичками.

Ти вкотре собі повторюєш, що лише якийсь коротенький сезон – і все повернеться до ладу. І приїхав ти сюди не для того, щоб заводити друзів чи пройматися амбіціями і духом гордого західного клубу. Ти вивчиш побут, мову, але тільки на тому рівні, якого вистачить, щоб почуватися тут, страшно сказати, комфортно.

Спершу часу багато. І чомусь так і тягне повернути час назад, до металургійних безтурботних днів. Малим ти був дуже смішним, особливо із горою їжі, яку носив на таці із собою. Юний організм потребував більше енергії, аби всі бачили, як ти рухливо та надійно граєш на воротах під час тренувань. Не по віку зрілий, - часто чуєш поза очі. Весь такий хлопчисько, бісики в темних оченятах. Підібгані у жартівливій образі вуста і серйозні очі мають запевнити всіх у твоїй крутизні, але всі чомусь лиш ширше посміхаються.

Потім перші кроки в основі рідного клубу, шалені емоції трьох поспіль «сухих» матчів. Таке не забувається.

І інший спогад. Такий само незабутній.

- Усі деталі тобі ще передадуть. Сподіваюсь, жодних образ?

- Які ж образи? – кам’яна посмішка вдається тобі переконливо.

- От і чудово! – президент радісно потирає руки, поки ти виходиш за сталеві грати на свободу.

Хто там казав, що бути футболістом – круто? Так, мабуть, круто, поки твоєю долею не починає гратися футбольний Трікстер…

І знову пам’ять несе у минуле:

- Максе, ти звір! Молодець! Далеко підеш, пацан! – поздоровлення і схвалення лунають звідусіль. Роздягальня нагадує вулик.

- Дякую! Та йди ти, куди мені «Золотий м’яч»?! Дякую, тренере! – ти не встигаєш приймати жарти і захопливі відгуки своїх партнерів та тренерів, заслуживши похвали. Недарма сьогодні відбив пенальті від Мілевського – ви здобули результативну нічию із грандом УПЛ.

І поготів, нарешті відбившись від шаленіючих від емоцій та адреналіну одноклубників і втомлено впавши на лаву біля речей, ти не здогадуєшся тоді, що тобі готує кар’єрний шлях…»

Я теж, повір, дуже добре пам’ятаю той пенальті і ту нічию. З іншим знаком, щоправда. І тоді мені хотілось взяти тебе лагідно за шию – й шмаркнути добренько по перекладині. Бо нам вкрай ула необхідна перемога, яку ти так вправно поховав…

Але на диво швидко вийшло звикнути до твоєї появи у ДК. Чимось ти дійсно підкупав. І завжди виглядав дуже впевнено. Згадаймо тебе у 16 років. Ти був малим хлопчаком, але у воротах стояв, ніби говорячи: «думаєш, я – якийсь шмаркач? Давай, дядько, спробуй мене пробити…». Вони били – а ти брав. Чому? Бо цей посил відчувався. Навіть через екран. Та й тобі було набагато більш потрібно, аніж їм. Ти не боявся авторитетів, а тепер що? Куди це поділось? Враження, ніби ти сам став авторитетом – і сам себе боїшся. Або не можеш визначитись, як на гойдалці – сьогодні я злітаю, я – авторитет. А назавтра – я маленький хлопчик, що не знає, звертатись до СаШо «Дядьо Сашо чи Агов, Саньок!». Це лише зовнішня рефлексія на проблему. Жодних стверджень, так… накипіло, власне. Але як проаналізувати – можна сказати більше. Інакше нічого не зміниться.

Закінчиться рік – що далі? Повернення у Динамо? То другий, то третій. Травма (не дай Бог)/дискваліфікація СаШо, Рибки – і тоді Коваль – примадонна?! Довго чекатимеш на диво?

А ти можеш інакше. І маєш могти в Динамо – при будь-якій конкуренції.

Уяви, що ти потрапляєш у клуб. Челсі, наприклад. Вони мають Чеха, щойно підсилилися Касільяса, з ЦСКА взяли Акінфєєва, мало не сдуріли з свого щастя і на куражі підписали ще й Нойєра! І на додачу прикупили тебе! І що відбуватиметься? Будеш п’ятим?! Перед кожним матчем тремтітимуть колінчики?! Затушуєшся? «О, святі штанги! Кого ж поставлять проти МЮ?! Касільяс у чудовій формі, Нойєр не пропустив ще жодного м’яча в цьому сезоні, а це ж Ігор Акінфєєв, я по ньому кип’ятком шпарю з дитинства!..». Яке місце в цьому воротарському ланцюжку займатиме ланка Максима Коваля? Я вважаю, що може перше. Я вважаю, що Ікер, Ігор, Ману та Петрик мають за долоньки триматись та плакати, що тебе купили у їх команду. Але от в твоїх очах не видно, щоб ти сам у це вірив.

Зараз це й добре, насправді. Бо самовпевненість не найкращий порадник, якщо чесно. Прагнути цього, жадати цієї внутрішньої впевненості – ось мета. Саме це додасть тобі тієї юнацької нахабності, яку ти мав раніше. Не самовпевнений гонор, не бажання довести світові, який ти офігенний. А ось ця щира спортивна нахабність – «так, я хлопчак, запорожець, так, мені сімнадцять. Але мене підписало Динамо Київ! Так, Динамо, яке славетне своєю воротарською школою! Так, ті самі кияни, в яких Шовковський, Рибка. Ще з десяток своїх вихованців! А вони взяли мене». Вони взяли тебе! Не тому що ти відбив пеналь від Ферни чи Мілевського, теж мені показники-курки-з-золотими-яйцями. Ні. Вони взяли тебе як раз за оце впевнене нахабство. Або нахабну впевненість. Не знаю, як правильніше, але хочеться скомпонувати саме ці два слова.

В тебе вірять – все ще. Навіть, якщо здається, що Ребров не бачить у складі, що він сплавив в оренду… Ну, сидів би ти тут, на банці. Чи на трибуні – ще краще. Ну, грів би сідниці, та й нарощував би боки, набираючи вагу і купу комплексів заразом. Нічого гарного. І ти, і Ребров, як дуже башковитий тренер, зробили крок до змін.

Ти не третій воротар у Динамо. Не третій, не другий, не перший. Просто воротар. ВП – так, але ж двадцять років орати за своє ім’я та за ім’я клубу – це, вибачте, варте того! І двома сезонами вдалої гри жодному молодикові перекреслити це не сила. Навіть якщо тоді на омріяних вітрилах ти прийшов, попер вперед, який Стас Богуш? Який СаШо? І на моторчику своєму… Але із часом що? Куди поділась здорова нахабність?

Знаєш, що з’явилася? Некомпетентність. В першу чергу, некомпетентність давати раду стресу та напруженню, попри усі відчайдушні намагання бути дорослою дитиною у великій грі. Губився після (і, все частіше, під час) болючих поразок, вступаючи у нерівну боротьбу із зовнішнім тиском та навантаженням.

На такому коні гарцювати по зірковому динамівському небу, що коли зорі скінчились, і почалась невиразна буденність – опа-ча! Виявилось, що не в кожному матчі ти можеш ідеально виручати команду. Ти кокошився, дуже вдало і правдоподібно. Але весь твій піщаний замок, що зводився на юнацьких амбіціях та максималізмі, дуже швидко розпався. Бо під ним не виявилось готової, морально тривкої, а, головне, тієї, що знає, яким це чином виправити, людини. І все. Кілька шалених пропущених голів – і в тебе вогкі очі. Камери не брешуть – і від них не сховаєшся, якщо ти футболіст…

Це не докір тобі, ні. Просто ти можеш по-іншому. У людей багато внутрішніх захисних механізмів, які вони навіть не усвідомлюють. Неможливо бути «прохаваним» і загартованим перед будь-яким життєвим випробуванням. Але це виховується, пізнається. Хто я, а, найголовніше, що я можу?

То що ти можеш?

Не треба робити психіку «сімнадцятирічною», хоча зараз лише й чути, що ти втратив свою колишню твердість, непохитність… Грець із ними. Ригідність у психології – те, з чим працюють не на зміцнення, а навпаки. Бо бути дорослим – не тільки у футболі, - це бути гнучким. Не сталевим, а достатньо впевненим у собі і своїй життєвій силі, аби десь дозволяти собі помилятись. Бо людина – це людина, а не якесь спотворене перфекціонізмом створіння. Не треба бути незламним Максимом Ковалем, можна бути Максимом Ковалем, який сьогодні пропустив гол, а наприкінці зустрічі підходить із спокійною врівноваженою усмішкою до колеги і хвалить того за гру. Це зріло. І пропустивши навіть п’ять, можна бути гідним. Можна відчувати себе вмитим у багні, але це нормально – пропустивши п’ять! А не той погляд, той безнадійний вираз обличчя, який мався в тебе в попередніх матчах за ДК. Немов, кожен м’яч у сітці твоїх воріт – колода під твою шию.

Ти дуже розпилювався на всі боки – коли намагався довести якимсь невідомим людям, що ти не понтуєшся, що не вважаєш себе кращим, що не спіймав зірочку. Всім не доведеш. Нам, людям, властиво думати шаблонами та давати автоматичні реакції. Той пропустив – от баран. Той кволо зіграв – от недоробло! Той змарнував вісім нагод за матч – от Кравець!.. Всім милим не будеш. А підтримувати себе маєш в першу чергу ти сам. Сім’я, друзі, рідні – це добре. Проте поки не чуєш власної сили – будеш чути лише критику. І вона затьмарюватиме все хороше. І доти у кожному коментарі Реброва чи Суркіса ти чутимеш: Коваль нам не потрібен у команді, доки ти сам собі не будеш потрібен у цій команді.

Став собі правильні цілі – не дограти до зими у Говерлі – і повернутись у Київ, а дограти до зими у Говерлі – і підвищити свій рівень, зробитися більш тривким до пропущених, адже у Говерли таких побільше, ніж у Динамо, слава богу. Ну, не для Говерли слава, а для Динамо. Це ж така школа! В ДК як насіння лускатимеш подібні ситуації. Подивись на Рибку – він пройшов дубль, Динамо-2, Оболонь, де: отримайте, розпишіться, знімайте штані – ми ще напхаємо! Ти ж молодіжки проскочив, мов вундеркінд десятий клас. Чи не можливість це наздогнати «матеріал» та досвід докупи дитинства у Металурзі?

Не прийти та віджати основу у Саш. А прийти – показати свій новий рівень, до якого ти доріс у Говерлі, і подивитись, чи він тепер – рівень для Динамо. Якщо ні – не впадати у крайнощі, а поставити наступну мету: рости далі. Не витіснити іншого, а стати висококласним кіпером. Щоб в тих же захисників було відчуття, що такої надійності, коли за спинами захищаєш ворота ти, їм більше не дасть ніхто. Не заради когось, а заради того, щоб виходити на поле і кайфувати, що ти у футболці Динамо, що граєш!

Так, бажаю ставити правильні цілі! Хай Диво справжнього запорізького Коваля лишиться. З днем народження, МаКо!

(П.С. Авторка щиро сподівається, що Максим Анатолійович і сам все це знає, а тому просто мала простір порозумничати, що, власне, і зробила:)