«Серед гравців НБА є негласне, але серйозне правило: якщо тобі дають гроші, бери». Медведенко про сезон в «Атланті»
Черговий уривок з біографії дворазового чемпіона НБА.
Від редакції: ви знаходитеся в блозі BasketLive. Його творець є автором автобіографії Станіслава Медведенка. У цьому блозі публікує уривки з книги легенди нашого баскетболу. Підписуйтесь, щоб нічого не пропустити! А також підтримайте плюсами і коментарями.
Книгу «Від дірявих кедів до мільйонів доларів» про Станіслава Медведенка 20 березня випустило видавництво «Наш Формат». Замовити книгу можна на сайті видавництва.
Я досі не розумію, як опинився у складі «Атланти». Уся історія з моїм підписанням малозрозуміла й нелогічна. По-перше, у те літо 2006 року я взагалі серйозно роздумував над тим, щоб завершити кар’єру. Предметних пропозицій від клубів НБА у нас з агентом не було, я тільки-но відновився від травми, тому навряд чи комусь було незрозуміло, що мені потрібен довгий час, аби увійти в ритм після пропуску фактично повного сезону 2005/2006.
Олександр Волков кликав мене до БК «Київ», проте після «Лейкерс» це здавалося чимось надто відчайдушним. Волков казав, що чекає мене в будь-який час і пропонував хороші умови, але справа була не у клубі. Я просто не був емоційно готовий до холодних залів і порожніх трибун на виїзних матчах.
Мене також звали в Іспанію, проте це не були топ-команди, тож я взяв час на роздуми. Коли у грудні агент подзвонив мені і розповів, що «Атланта» кличе на перегляд, я саме відпочивав у Лос- Анджелесі і був дуже здивований такій пропозиції. Тим більше, що регулярний сезон стартував ще 31 жовтня. Наша розмова була приблизно такою:
— Слава, ну поїдь!
— Ну я не знаю, «Атланта»…
— Слава, та просто не тренування з’їздь!
— Марк, та я теж не те щоб дуже у формі…
— Слава, та просто один раз потренуєшся!
— Добре, Марк, ти мене вмовив…
Ще до приїзду в Джорджію я не дуже розумів, навіщо я їм у принципі. У 2005-му «Гокс» вибрали форварда «Дюка» Марвіна Вільямса під другим загальним номером, а у 2006-му — під п’ятим піком ще одного бігмена Шелдона Вільямса з «Північної Кароліни». Обидва Вільямси — зірки студентського баскетболу й лотерейні піки, тож було очевидно, що вони отримуватимуть багато часу в сезоні. Окрім того, до складу команди входили Естебан Батіста (208 сантиметрів заввишки) й Джош Сміт (зі зростом 203 сантиметри).
Останній — ще один дуже цікавий персонаж, який номінально вважався легким форвардом, проте володів посереднім дриблінгом і взагалі не мав кидка. Зате злітав як ракета і блокував кидки в неймовірній кількості. Тобто по суті теж грав четвертого номера. Я вже не кажу, що в «яструбів» було два чистих центрових — Заза Пачулія та Лоренцен Райт. Останньому, до речі, не пощастило прожити довге життя: влітку 2010-го його знайшли мертвим — вогнепальне поранення.
Словом, ви розумієте, з яким настроєм я приїхав до «Атланти». Далі було не менш цікаво. Я провів звичне для себе тренування, де трошки покидав із середньої дистанції, трошки показав тренерам дальній кидок і провів показовий спаринг один на один.
У мене була задишка! Уперше за чорт знає скільки років! Не можу сказати, що я реально стомився, проте раніше подібні тренування не викликали в мого тіла жодної реакції. А тут я почувався так, наче не просто мав кидкову сесію, а провів справжнє двогодинне тренування.
Я їхав із тренувального залу «Гокс» з відчуттям, що марно згаяв час. Заїхав пообідати, сів, читаю газету. Раптом дзвонить Марк.
— Славо, як усе пройшло?
— Так собі. Мені не здається, що я їх вразив.
— Вони пропонують тобі контракт.
— Марку, ти не жартуєш?
— Ні, не жартую. Вони дають понад 600К доларів на сезон…
Я погодився. Можливо, у подальшому кілька разів про це серйозно пожалкував, проте тоді подумав, що від такої пропозиції відмовлятися не можна. Фани часто критикують баскетболістів НБА за те, що вони нібито не відповідають очікуванням через гроші, які їм платять, проте серед гравців ліги є негласне, але серйозне правило: якщо тобі дають гроші, бери.
«Зрештою, Слава, тобі 28 років, ще рано закінчувати», — сказав я собі. Я розумів, що можу ще раз добре підзаробити, хоч платня і була значно меншою, ніж у «Лейкерс». Окрім того, для мого его це був хороший психологічний бонус: я потрібен у найсильнішій лізі світу, попри проблеми зі здоров’ям, і мені було приємно це усвідомлювати. Також я бачив певний символізм у тому, що мені дали 14 номер і що першим українцем у складі «Атланти» став якраз Олександр Волков, який був мені старшим товаришем і дуже вплинув на мою кар’єру.
Цей рік в «Атланті» став для мене хорошим уроком. Я побачив, що навіть між умовно найвищими рівнями може бути величезна різниця. Ніби і «Лейкерс», і «Гокс» — клуби НБА, проте в Лос-Анджелесі все було значно солідніше.
Звичайно, я маю на увазі баскетбольні організаційні моменти й інфраструктуру. Я вже казав, що тусовщик з мене в Лос-Анджелесі вийшов посередній, та й океан під кінець виступів в «Лейкерс» набрид. Коротше кажучи, провінційність Атланти порівняно з Лос-Анджелесом мене ніяк не хвилювала. Я розумів, що все одно проведу більшість часу в подорожах. Але я вкотре усвідомив, як мені насправді пощастило свого часу потрапити в «Лейкерс»!
Я вже казав про комплектацію «Гокс» з перекосом на бігменів, проте найбільше здивувало не це. Після «Лейкерс» мене шокувало, що в роздягальні «Атланти» ніхто навіть не говорив про перемоги. Хлопці не переживали після поразок, тренер Майк Вудсон не переживав за поразки, а боси клубу взагалі не демонстрували бажання поставити перед командою хоч якуcь ціль...
Більше частин з книги Станіслава Медведенка – за посиланням
Фото: NBA
