«Троєщина і Дарниця навчили з підозрою ставитися до людей». Медведенко – про аферистів, контракт з Nike та дербі ЛА
Черговий уривок з біографії дворазового чемпіона НБА.
Від редакції: ви знаходитеся в блозі BasketLive. Його творець є автором автобіографії Станіслава Медведенка. У цьому блозі публікує уривки з книги легенди нашого баскетболу. Підписуйтесь, щоб нічого не пропустити! А також підтримайте плюсами і коментарями.
Книгу «Від дірявих кедів до мільйонів доларів» про Станіслава Медведенка 20 березня випустило видавництво «Наш Формат». Замовити книгу можна на сайті видавництва.
***
На першій домашній грі мого першого сезону в НБА «Лейкерс» взяли участь в урочистій церемонії вручення чемпіонських перснів, виграних улітку. Того вечора я не виходив на паркет: просто сидів в офіційному класичному костюмі і кайфував. Звичайно, тоді ще костюми ми вдягали за бажанням, а до того моменту, коли комісар НБА Девід Стерн остаточно стомиться бачити на гравцях шиншилові шуби й золоті ланцюжки, лишалося п’ять років.
Як сказав вище, я не заздрив успіху й популярності зіркових партнерів. Мені з головою вистачило й іншого, що не оминає гравців НБА, хоч і не в таких масштабах, як у моїх зірковіших і багатших партнерів. Насправді було все що завгодно. Коли в НБА хтось починає заробляти хороші гроші, то в нього неочікувано «з’являються» якісь родичі, котрих він, цілком можливо, ніколи в житті не бачив. Ці люди просять грошей прямо, у борг, або ж пропонують вкластися в бізнес, від якого ну просто неможливо відмовитись! У мене є дві улюблені історії на цю тему.
Перша — подзвонив один знайомий хлопець, який запропонував відкрити у Києві МАФ і пообіцяв прибуток п’ять тисяч доларів на рік. Друга — мені призначив зустріч хлопець, який зустрічався з донькою мого дядька. Це теж було фінансове прохання у стилі: «Допоможи мені з бізнесом, якщо не допоможеш, донька дядька дуже погано житиме!». Хотілося плакати від сміху.
Були не лише дзвінки від знайомих. Аферисти в Лос- Анджелесі — на кожному кроці. Відповідно найчастіше вони полюють саме на заможних людей. Десятки разів різні незнайомці ловили мене на вулиці, намагалися виманити мій номер і старалися втягнути мене в якісь підозрілі справи. Добре, що Троєщина й Дарниця навчили з підозрою ставитися до людей. У таких випадках я, звичайно, відмовляв.
Натомість сам намагався тішити друзів і родичів подарунками, особливо дітей. Важко навіть порахувати, скільки я свого час привіз в Україну майок, кросівок і футболок. Було навіть таке, що припер в лос-анджелеський аеропорт, з якого вирушав в Україну, 12 сумок. Не перебільшую — 12 великих сумок. Ситуація з екіпіруванням в НБА завжди вражає всіх, кому я розповідаю про лігу. Вражає, мабуть, ще більше, ніж історії про зарплати. Легко зрозуміти, чому всі дивуються, адже в українських баскетбольних клубах навіть двостороннього тренувального реверсу не завжди привозять достатньо. Гравці НБА ще у 2000-му брали речі в будь-якій кількості та в будь-який час.
Я, наприклад, понабирав стільки шкарпеток, що досі їх ношу! Ми могли в будь-який день підійти до менеджера з екіпірування та сказати: «Друже, треба дві майки та два костюми». І ми могли це робити щодня, кожен з гравців.
Схожа історія і з кросівками. Контракт на кросівки є в кожного гравця НБА, тож був і в мене. Звичайно, це не такі гроші, як у зірок ліги, та приблизно п’ять тисяч доларів бренд Nike мені платив. Але значно важливіше те, що вони забезпечували взуттям, надавали його вчасно, різних кольорів та просто у промислових масштабах. До прикладу, мені Nike надавали 50 пар не сезон. Хоча я міг би попросити і 100. Але я на цьому не зупинявся.
У кінці сезону в кожного баскетболіста лишалося багато пар кросівок, тож я заходив у роздягальню й чесно казав: «Хлопці, у кого лишилося взуття, приносьте мені! У мене в Україні є академія, чого ж вашим кросам пропадати?». До речі, тоді, коли віз 12 сумок з речами, пообіцяв дівчині на митниці квитки на матч, — і подарував, коли приїхав в аеропорт наступного разу. Вона була справжньою фанаткою «Лейкерс».
Втім у місті майже всі є вболівальниками «Лейкерс». Хтось менше, хтось більше. Останніми роками «Кліпперс» дуже стрімко набирають популярності, але навіть зараз їхніх вболівальників у співвідношенні до лейкерсівських десь 2:10. А тоді, коли я грав, за «Кліпперс» взагалі ніхто не вболівав. Наразі їхній власник Стів Балмер робить потужні кроки, щоб розкрутити клуб, і вони стали справді популярніші, ніж були. Проте їм потрібні чемпіонські титули. Хоча б один. У «Лейкерс» 16 титулів, у них — нічого. А за клуби без історії американці не хочуть вболівати.
Але цікаво, що принциповість матчів з «Кліпперс» завжди існувала. Не лише з їхнього боку. Для нас це також були надпринципові ігри, і не важливо, на якому місці йшли на той час клуби. Зал був завжди заповнений, і билися ми так, наче це була рубка у фіналі НБА!
Я вже казав, що не вівся на різні бізнес-пропозиції, проте до нормальних відвертих прохань знайомих і тим паче друзів чи родичів — ставився більш ніж адекватно. Ба більше — у мене в Лос-Анджелесі завжди хтось гостював. У мене була спеціальна кімната, і там завжди хтось жив. Я намагався присвячувати своїм гостям час, проте, скажу відверто, це виходило дуже рідко. У мене були ігри, тренування, виїзди, свої справи в місті, тож за великим рахунком та кімната просто виконувала функцію безкоштовного тимчасового готелю.
