Від фортепіано до служби безпеки: #basketballstory форварда «Львівської Політехніки» Владислава Захарчука 🏀

Один з найбільш прогресуючих гравців цього сезону розповів, як музична школа ледь не зруйнувала його кар'єру, чому інколи спить під час ранкових тренувань та чого бракує «Львівській Політехніці».

— На те, що я став баскетболістом головним чином вплинув тато, який сам грав в юності. Коли мені було сім років, тато все ще збирався з друзями на майданчику в Коломиї, де дорослі чоловіки грали просто для себе. Серед тих, з ким він грав, був і тренер місцевої ДЮСШ. Роман Юрійович запропонував мені прийти і тато цьому дуже зрадів.

 — Взагалі, саме тато має найбільший вплив на мене в плані кар’єри. Він з дитинства пробудив в мені бажання займатися баскетболом і дав зрозуміти, настільки це допоможе в житті. Навіть зараз я завжди стараюся прислухатися до його порад. Може інколи і старомодних, старої школи, але це поради від людини, яка завжди мені скаже правду і бажає мені тільки найкращого. Тато завжди підтримував і буде підтримувати мене, бо любить баскетбол не менше, а може і більше, ніж я. 

— Оскільки я вперше прийшов на баскет в квітні, то опинився серед хлопців, які, навіть будучи новачками, вже багато чого знали і вміли, тому мені було не просто втягнутися. Але це було класно, досі пам’ятаю ті перші тренування. Я проходив на баскет чотири місяці, а коли почався навчальний рік і треба було йти в другий клас, мама віддала мене на фортепіано і на додаткові заняття з англійської. Три тижні я жив з таким щільним графіком: англійська, баскетбол, музика; і зрозумів, що дуже важко поєднувати. Не пам’ятаю, хто так вирішив, але з цього списку ми чомусь викинули саме  баскетбол.  

Далі був період, коли я перепробував багато інших видів спорту: великий теніс, волейбол, футбол і легка атлетика. Я ходив влітку, бо це був час, коли можна було спробувати абсолютно все. І тільки у восьмому класі, коли закінчив музичну школу,  повернувся до баскетболу.

— Усе літо після восьмого класу я провів на баскетбольному майданчику в десяти метрах від дому. Це був чи не єдиний в місті хороший майданчик на той час. Зранку до ночі я був там. І, звичайно ж, однією з причин мого повернення в баскет був зріст. Добре пам’ятаю, що в 13 років я мав 183 сантиметри. Тому, будучи найвищим серед ровесників, грав центового. Я знав, що після дев’ятого класу піду в коледж, тому мусив нормально підготуватися до ДПА і крім англійської довелося ходити на додаткові заняття з математики. Але тренування старався не пропускати. В перший час, коли мені щось не виходило, я часто дорікав батькам за ту музичну школу. Не розумів, навіщо воно мені було потрібно, краще б я грав баскетбол і зараз знав би більше, але з часом усвідомив, що музична освіта теж мені багато в житті дала.

Розуміння, що саме баскетбол може стати справою життя, прийшло в перший же рік занять, коли відверто не було конкуренції і я досить швидко прогресував. Зрозумів, що маю шанси пробитися кудись і хочу цим займатися. До того ж я знав, що в коледжі та інституті буду потрібен, як спортсмен. Так власне і сталося: я вже тоді знав, що спорт допомагає в житті. 

— Після дев’ятого класу я вступив в Коломийський політехнічний коледж НУ «ЛП» з перспективою вступу в Політехніку, бо ще зі школи знав, яка у Львові команда. А на той момент вона була дуже крута. 

В коледжі ми часто вигравали міські змагання і мали певний успіх у стрітболі: кілька разів вигравали міські турніри і одного разу стали третіми на USL 3Х3. 

На жаль, не можу багато розказати про баскетбол в Коломиї. Ми не маємо навіть команди Першої ліги. Знаю, що місцеві хлопці пробували, але безуспішно, бо команда потребує фінансової підтримки як спонсорів, так і міської влади. В нас єдина надія на молодих гравців. Роман Юрійович досі тренує в ДЮСШ і мене дуже тішить, що в Коломиї є талановита молодь. Наприклад, Олег Драганчук, який зараз пішов в Тернопіль. 

 — В «Львівську Політехніку» вступив влітку 2017 і відразу ж потрапив у склад. У нас тоді була відверто хороша команда для Студентської ліги, але напевно ще замолода для Вишки. Мені дуже пощастило, що в «Політехніці» бракувало високих гравців і Ярослав Зубрицький підпускав мене до ігор Вищої ліги. Грав на позиції важкого форварда, хоч і прекрасно розумію, що мені бракувало фізичних даних для цієї позиції. Я був абсолютно без досвіду ігор навіть в ДЮСШ, бо всі наші здобутки там закінчувалися матчами хіба на область.

 — Я закінчив економічний факультет Політеху і тепер вступив в ІНФІЗ. Окрім тренувань і навчання працюю в службі безпеки готелю «Дністер». Банально, тому що баскетбольної зарплати на життя не вистачає. Як і у решти наших гравців, моя зарплата може трохи вища за прожитковий мінімум. А для спортсмена це дуже мало навіть на те, щоб просто прогодувати себе. Це смішні цифри. 

На жаль, є така тенденція, що в останні три роки, відколи у нас є контракти, після Нового року з зарплатою бувають проблеми. Її або затримують, або недоплачують. Мабуть, причина в тому, що місто нас не фінансує, хоча ми не знаємо напевне. Плюс в нас немає стабільного спонсора. Звісно, університет допомагає, але від того, що у нас немає хоч якоїсь фінансової стабільності, доводиться забирати час від тренувального процесу і йти на ще одну роботу. 

— За два роки роботи в службі безпеки я вже ніби організував свій графік так, щоб і тренуватися, і мати час на роботу та навчання. Працюю добу через три, тому, коли є два тренування в день, після доби на роботі я мушу пропускати ранкове тренування, бо банально маю хоч трохи поспати. 

Коли вечірніх тренувань немає, інколи доводиться після доби на роботі йти на ранкове тренування. Це зовсім не круто, але я розумію, що й так інколи пропускаю тренування, тому в позаробочий час це вже неприпустимо. Я не настільки хороший гравець, щоб дозволити собі стільки пропускати.

Вільного часу не те що бракує, його практично немає. Хіба коли маємо одне тренування в день. Але і в тоді доводиться їздити на силові тренування на Сихів, а це далеко. Або змушувати себе  допрацьовувати в залі, покращувати індивідуальні навички. 

Поза Вишкою граю у львівській аматорській баскетбольній лізі BALL за команду Warriors, але 3Х3 розцінюю суто як спосіб підтримувати форму. З родиною бачуся дуже рідко. Коли немає тренувань я працюю, тому вдома буваю хіба на великі свята. Батьки все розуміють. Вони раді, що я займаюся своєю справою.

— Мені здається, що окрім стабільного фінансування «Львівській Політехніці» не вистачає управлінського складу. По суті, в нас усім займається всього чотири людини. Це директор клубу Савицький, який не бере участь в житті команди: за чотири роки я бачив його від сили три рази. Наш менеджер Михайло Васильович, який відповідає за виїзди та прийом команд з інших міст. Ну і два тренери. Головний тренер не має перейматися такими питаннями, як пошук фінансування, проблеми з залом, пошук людей в команду. Він не може вирішувати питання розподілу фінансування. Ми не рівень Першої ліги, де ці всі питання може вирішувати тільки тренер. 

— Не можу виділити у собі якусь одну рису, яку варто покращити, бо розумію, що треба працювати над усім. Зараз в мене є амбіції розвинутися до рівня гри третього номера. Розумію, що навіть в нашій Суперлізі люди з моїм зростом (200 см, — авт.) грають третім або четвертим номером, не кажучи про Європу чи Америку. Звісно, я можу говорити про амбіції виграти чемпіонський перстень NBA, як і кожен баскетболіст у світі, але якщо про реальні речі, то просто хочу потрапити у Суперлігу в найкоротші терміни. 

— Якби з якогось клубу Суперліги надійшла пропозиція, погодився б не роздумуючи, бо я хоч і дуже полюбив Львів, але зараз тут немає умов, за які варто триматися. 

Хотів би пограти в «Тернополі». Команда дуже стрімко росте, влаштовує навколо себе школу, та і взагалі в Тернополі добре розвивається баскет. Або в «Хіміку». Тут через умови, в них все продумано і класно. І третя, — «Дніпро». Чесно кажучи, суто через фінансову сторону.

фото: Максим Гаптар, «Старий Луцьк»

Этот пост опубликован в блоге на Tribuna.com. Присоединяйтесь к крупнейшему сообществу спортивных болельщиков!
Другие посты блога
Баскетбольный дайджест
+7
Популярные комментарии
Sergiy Baranovsky
+2
Приємний хлопчина. Дякуємо за атмосферний пост.
Андрей Белик
+1
Не три, конечно, а штук десять, но вышка - дико разбалансированный турнир, это факт.

Тут дети в дублях, там полулюбительские команды, где пацаны утром работают, вечером тренируются где придется, а по выходным играют, и здесь же - команды вроде прошлогоднего Тернополя или нынешнего Политехника, которые могут позволить себе позвать людей из других городов и даже подписать легионеров.

С этим давно нужно что-то делать, но федерации, видимо, просто не очень интересно.
Ответ на комментарий Лия Зелинская
Если делить команды чисто по финансовым возможностям, то в вышке осталось бы три клуба.
Лия Зелинская
+1
Если делить команды чисто по финансовым возможностям, то в вышке осталось бы три клуба.
Ответ на комментарий Андрей Белик
Если честно, видел аж один матч Львова в этом сезоне и от силы парочку в прошлом (ох уж это разделение вышки на группы...), поэтому по игровым качествам парня что-то говорить сложно.

А околобаскетбольная история - максимально характерная для вышки. И хорошо объясняет, почему в Украине невозможна нормальная ротация команд между дивизионами. Нынешняя Высшая лига - не совсем профессиональный спорт...
Написать комментарий 5 комментариев
Реклама 18+