#basketballstory: ІЛЛЯ ЛЕВЧЕНКО 🏀

Про розбиті мрії в Києві; про вічні баталії між Політехом та Інфізом; про колосальне значення підтримки близьких; про неважливість персональної статистики і про те, чому плачуть чоловіки — історія форварда «Львівської Політехніки» 🔥

— Почав займатися баскетболом в 6 років. Але це було не серйозно, оскільки спочатку я дуже хотів бути футболістом. Тому акцент робив на футбол, а на баскет ходив паралельно, два рази на тиждень.

Я ріс в дуже спортивній атмосфері. У нас вдома завжди телевізор був увімкнений на спортивних каналах  — дивилися все. Дідусь в минулому був хорошим футболістом, грав за молодіжну збірну СРСР, поїздив по світу, грав за різні країни, потім став успішним тренером. Мав їхати в юніорську команду «Динамо» — саме починалися збори в Одесі, але травмував коліно. Просто в школі послизнувся на паркеті і в'їхав коліном в двері. Нога розпухла, викачували кров з коліна. Я був високим в 9 років, грав на позиції центрального захисника. Можливо, для свого міста я грав добре: високо стрибав, забивав головою, але не знаю, чи став би футболістом, якби поїхав тоді на збори до Одеси. Зв'язки діда може допомогли б  мені пробитися кудись вище, але, за великим рахунком — ну не бачив себе у футболі, більше до душі був баскет. Дідусь завжди мріяв, щоб я був футболістом. Частково, може він і засмучений трохи, що так не сталося, але все одно вірить в мене і підтримує. В нього була своя спортивна база прямо біля нашого будинку. Малим щоранку йшов туди займатися. Там часто приїжджали спортсмени на збори, так що нудно не було. Їздив з дідусем на матчі Всіх Зірок, на ігри в Одесу. А тепер він дивиться вже мої матчі, телефонує, підказує.

А тато хоч і не був великим фанатом спорту, — завжди показував на діда і казав: «Глянь, який він неповороткий, ноги опухлі, навіщо, тобі це потрібно?», — але він знав, що мені це подобається, що я це люблю, і завжди підтримував, возив на тренування.

 — На моєму другому баскетбольному тренуванні в мене ще не було професійного взуття — просто звичайні високі кросівки. А в нас за кошиками були футбольні ворота, і коли я пробивав штрафний, туди відлетів м'яч. Поліз за ним, зачепився за сітку і впав. В очах потемніло, але таки дістав той м'яч і пішов до кільця ​​знову кидати штрафний. І тут розумію, що при кидку не можу випрямити руку. Дивлюся на цю руку, а у мене з одного боку розпухло все, а з іншого ямка. Старші кажуть: «Спробуй порухати всіма пальцями, якщо зможеш — це не перелом». Я поворушив і думаю: «О, клас, все нормально». А біля ліктя прям кістка вилазить під шкірою. Як потім виявилося — закритий перелом.

Спочатку ми їздили тільки по області. Грав зі старшими, бо мого віку не було, хоч зростом був як вони. Плакав навіть, коли мені пас не давали. Ну, але ж це логічно: боялися, що десь можу запороти момент. Але коли нарешті почав грати зі своєю віковою групою — 1995 року, то зрозумів, наскільки мені легко це дається. Все таки дуже сильно допоміг досвід тренувань та ігор зі старшими.

В Новій Каховці тільки тепер створили пристойну команду, яка грає в Першій лізі, а тоді перспектив не було, тож коли я був в 7-му класі, тренер запропонував поїхати до Київського спортивного інтернату. 

У 8-му класі переїхав до Києва. Там вже почалися перші серйозні ігри в ВЮБЛ (Вища Юнацька Баскетбольна Ліга, — авт.). У нас 8-й і 9-й клас тренувалися разом на один час, а 10-й і 11-й — окремо і пізніше. У своїй віковій групі я був капітаном, в мене почали проявлятися лідерські якості, і тренер старших підтягував на тренування в команду 94-го року. Грав в середньому по 15 хвилин за старших і забивав не менш 10 очок.  

Мене викликали в кадетську збірну U16. Тоді ще була юнацька команда «Ведмеді» —  вони взяли чемпіонство. Провів 3 дні в їхньому таборі, тренер вже задоволений, каже, що візьмуть. Тато дзвонить тоді і запитує: «Може я під'їду? Може потрібно щось вирішити?». Ясно ж, що нічого просто так не робиться. Але я цього ще не розумів. Молодий був і наївний. Кажу, що сам пройду. Підійшов Станіслав Медведенко, каже, що беруть 7 гравців з «Ведмедів» і ще хлопців з Южного, Дніпра і Черкас. Тиждень не міг прийти в себе. Розумів, що був гідний саме в той вік потрапити в збірну. Став набагато жорсткіше займатися. Першим приходив в зал і останнім йшов. Банально навіть на уроки іноді запізнювався і абсолютно весь свій вільний час віддавав баскетболу. І ось прийшов час відбору в U18.

— В тому році чемпіонство взяли «Київ-Баскет», тренером був Андрій Харчинський. Вийшла практично аналогічна ситуація. Сказали, що точно потрапляю, і що потрібно робити довіреність, бо десь через місяць їдемо до Литви на збори. Я так зрадів! Думаю, нарешті мрія здійснилася. Батьки зробили довіреність, знайомі і близькі радіють за мене. І ось у нас фінальна гра ВЮБЛ проти Дніпра, перед матчем приходить Харчинський і каже: «Вибач, у нас плани змінилися, ми беремо весь кістяк». Я стою і вухам своїм не вірю. За фінальний матч забиваю всього 6 очок! При цьому в сезоні було в середньому 27. Це був, напевно, найскладніший матч в житті — я взагалі не розумів, що відбувається. Думав не про гру, а про те, що мене кинули. Знову. В 11-му класі я вже знав, що Київ — це не моє місто. Занадто багато корупції. Тоді я ще цього не розумів. Дійшло тільки коли переїхав до Львова. 

— У мене було два варіанти: залишитися в київському Інфізі, або переїхати до Львова. Я поїхав зі своїм другом Олегом Юзефчиком і ще кількома хлопцями з інтернату. І ось нас зустрічає один тип, я вже не пам'ятаю, як його звати — прізвище Артюх, він був другим тренером. Каже нам: «Пацани, вступайте! Здаєте ЗНО на 124 — ви на бюджеті. Щотижня виїзди в Польщу, Угорщину, зарплата 10 тисяч, через рік буде Вища ліга у нас». Ну і ми, малі, вуха розвісили, слухаємо це все. На такому куражі й вирішили вступати. Я здав ЗНО не найкращим чином, подав документи на спорт і на фізичне виховання. Дивлюся результати, а з 40 бюджетних місць на фізвиховання я на 42-му. На спорті ж взагалі було всього 20 бюджетних місць. Підходжу в універ і кажу: «Як так, за 1100 км. до вас приїхав, де обіцяні місця?». Але не можу звинуватити того Артюха, тому що його вже зняли і всім заправляла інша людина. Тому перший рік відучився на контракті . Через рік ректор якось зайшов на нашу гру і запитав у тренера про мене. Той розповів і ректор пообіцяв зробити все, що в його силах, щоб я перейшов на бюджет. Згодом сказали, що є варіант перейти зі спорту на фізичне виховання і таким чином отримати бюджетне місце. Я погодився.

Команда СКІФ була дуже хорошою, але якось з командним духом в нас не склалося. Було троє хлопців з «Черкаських Мавп», я, Олег Юзефчик і Вова Яцковский. І ось між нашими трійками було хоч неоголошене, але суперництво. В перший рік віддавався на 100%, як на іграх, так і на тренуваннях. Грали в залі з гумовим покриттям, і в якийсь момент почав відчувати, що не можу зігнути до кінця коліно. Намагався вже давати на нього менше навантажень, але не допомагало. Почав трохи бити тривогу, дізнавався у друзів, які мали схожі проблеми. На матчі Першої ліги з Кам'янцем-Подільським мені влупили в це коліно — почалася вже справжня паніка. Дуже боліло і це тисло на мене психологічно. Перестав стрибати, було страшно навіть відштовхуватися від цієї ноги.  

На третьому курсі запропонували пограти в команді «Сарни» з рівненської області, погодився. В них класна команда і це був пристойний заробіток. Тобто, я тренувався у Львові, а туди їздив суто на ігри.

— В Новій Каховці буваю два рази на рік: взимку і влітку. Там теж тренуюся, підтримую форму, граю стрітбол з місцевою командою. Минулого літа лікував коліно вже вдома: був надрив медіального меніска, МРТ показало, що операція не потрібна — довелося просто проколювати і відновлюватися.Саме коли я розбирався з цим, подзвонив Ярослав Яремович і сказав, що є варіант пограти за «Політехніку». Раніше і Анатолій Миколайович (другий тренер «Політехніки», — авт.) пропонував, але я тільки тепер погодився. Зараз, якби повернути час, я б, швидше за все, вступив в «Політехніку». Але тоді такий варіант був для мене нереальним. По-перше, до мене хоч і підходив Миколайович, але нічого конкретного запропонувати не міг. Навіть з факультетами там складно все було, я зі своїм ЗНО навряд чи пройшов би. Він підходив разів десять. Говорив, що я вступаю своїми силами, і не важливо, -  бюджет чи контракт, а потім буде видно. Ну а з сесіями він буде допомагати. Тобто, це була обов'язкова умова: я мав кинути Інфіз і вступити в «Політехніку». Мене так це злило тоді. Думав, як вони хочуть отримати гравця в команду, то нехай зроблять якісь умови. Зараз розумію, що можна було постаратися і спробувати. Але тоді мною керувала якась дитяча гординя і дуже незрозуміла мені тепер відданість Інфізу. Це логічно, бо Інфіз і «Політех» завжди були принциповими суперниками.

 — Приїхав до Львова якраз на збори «Політехніки». Перегляду ніякого не було, тренери мене і так добре знали: кілька років тому грав за них в студентській лізі, бо за правилами можна було брати двох гравців з іншого університету. Якщо говорити в загальному про тренування в «Політехніці», то я дуже сильно підтягнув витривалість. У Зубрицького такий підхід, що в тренувальному процесі дуже багато фізухи і бігу — це дає свій результат. Зараз розумію, що як потрібно буде, то можу на одному диханні відбігати весь матч, і це заслуга Зубрицького. Але в деяких аспектах мені б хотілося додати. Наприклад, мене дивує, що ми практично не відпрацьовуємо обманні рухи, фінти і ведення. Якщо врахувати, що граємо в залі, де весь паркет — це начисто мертва зона, то це дуже важливо і потрібно. Буває, банально, коли ти ведеш м'яч, відбиваєш в підлогу, а він відлітає зовсім в інший бік. Ну і дисципліна. З цим теж у нас є проблеми. Після свистка тренера хтось може говорити, хтось докидає «трьоху», хтось ще чимось займатися. Так не має бути. У Києві з цим було дуже жорстко. Якщо, не дай бог, хтось стукне м'ячем після свистка — бігаєш «поляну». А за мат на тренуванні взагалі пекло починалося — просто пів тренування стоїш під стінкою на стільчику в планці: ноги трясуться, голова синіє, і ти просто чекаєш, коли тренер над тобою змилується.

 — Сім’я в моїй кар’єрі грає чи не найважливу роль. І так було завжди. Маю старшого брата. Йому 29 і в нього ДЦП: дуже погано розмовляє і погано ходить. У Германа свої знаки і свої слова, а ми навчилися їх розуміти. Він раніше завжди кликав мене: «Ма», але коли я поїхав до Києва, почав сильно сумувати і дуже чітко казати: «Братііік». Коли подзвонили з дому і я вперше почув це: «Братііік» — відразу розплакався. Не можу навіть передати словами, що відчував. Це повна дурня, коли говорять, що чоловіки не плачуть. Чоловіки плачуть, коли є за що. А в моєму житті саме з братом склалося так, що він ніби мій янгол. Тому що я все своє життя відчуваю, що так щиро, як він, ніхто не може любити. Навіть в дитинстві, коли мама мене навіть мінімально сварила за щось, він просто сідав поруч, однією рукою мамі показував кулак, а іншою мене гладив. Завжди захищав. Зараз він завжди дивиться мої ігри. Особливо нічого не розуміє, але коли чує моє прізвище — дуже радіє, плескає в долоні і кричить: «Братііік».

Мій тато все життя був дуже працьовитим, вмів робити абсолютно все і ніколи не сидів на місці. Він з тих людей, у яких коли щось болить — п'ють Німесил і просто йдуть далі. Рік тому мама подзвонила і сказала, що тато погано себе почуває — температура і слабкість. Він курив більше 30 років, а тут в один момент просто взяв і кинув. В лікарні сказали, що є підозра на запалення легенів, прокапали і ніби допомогло. Вони повернулися додому, а через пару днів мама мені знову дзвонить і каже, що у тата висока температура. Я якраз закрив сесію і відразу поїхав додому. Не було квитків на поїзд, тому просто поїхав автобусом в той же день — 20 годин в дорозі з пересадками. 

Тато дуже змінився. Схуд, ослаб. Ми з ним проходили метрів 30, він присідав навпочіпки, починалася сильна задишка. В мене був шок, бо раніше тато міг прокинутися о 6 ранку, почистити басейн, постригти весь газон, з'їздити у своїх справах, маму відвезти на роботу, з Германом позайматися, поїхати на свою роботу, а потім повернутися і знову до самої ночі займатися домашніми справами. 

В нього діастували мілкоклітинний рак легенів і ми провели майже місяць в клініці. В палаті були постійно включені спортивні канали: дивилися баскет і навіть робили ставки. Я бігав в «Сільпо» біля клініки і влаштовував нам свята з піцою, ікрою і всякою смакотою. За ті останні три тижні я максимально зблизився з ним. Татові не стало легше від крапельниць і вся надія була тільки на вакцину з США. Але треба було потрапити в програму. Коли нас відпускали додому, то на прощання сказали: «Чекайте». Вдома татові стало дуже погано — жив просто на знеболювальному. Нам дзвонить лікар: «Вибачте, ви не потрапили в нашу програму». І я розумію, що в нас і не було шансів, і що весь цей час нас просто розводили на гроші.

Татові стало важко дихати, ми відвезли його в лікарню і весь час він лежав під кисневою маскою. До нього пускали тільки на певний час. В той день, коли я бачив тата востаннє, він взяв мене за руку і каже: «Ілля, а коли мені хімію будуть робити? Я так втомився вже хворіти. Хочу встати і щось робити, хочу вам допомогти». Я просто почав плакати. Хімію вже не можна було робити — метастази пішли по всьому тілу. І я брехав. Сказав, що днями дадуть ліки.

 Йому було 56 років.

 — Зараз для мене найбільша підтримка — моя дівчина. Ми разом вже чотири роки. Вона поруч на всіх матчах, іноді навіть на виїздах — це дуже мотивує і надихає. Марта робить для мене все можливе, хоч їй теж важко, бо їй всього 20 і вона багато працює. Вона в мене дуже цілеспрямована і якщо чогось захоче, то точно цього досягне. На роботі щоразу підлаштовує свій графік так, щоб бути поруч на всіх моїх матчах: і аматорських, і Вишки, та будь-яких. Завжди відчуваю її турботу. І це так круто, коли розумієш, що в тебе за спиною така підтримка.

— Чесно кажучи, я б із задоволенням продовжив свою кар'єру у Львові, якби в наступному сезоні було краще фінансування і в нас вийшло б зробити боєздатний склад. Якщо тренер зможе підсилити команду першим і п’ятим номерами, було б чудово. Я хотів би перейти з 4-го на 3-й номер. Так було б набагато зручніше. А зараз у нас просто немає такої можливості.  

— Потрібно всього кілька досвідчених гравців, бо в нас дуже молода команда. Мені 24 і я найстаріший! У нас круті хлопці, але не вистачає досвіду, щоб банально доводити моменти до логічного завершення. Немає тих, хто може взяти гру на себе, кому без проблем можна віддати м'яч, і він знатиме, що з ним зробити.

— Для мене важливо, як грає команда. Коли людина забиває з моєї подачі, я радію не менше, ніж своїм очкам. Це ж команда. Навіть в момент, коли ти двічі мажеш «трюльники», чисто психологічно на третій раз легше віддати комусь пас і не тягнути ковдру на себе. Ніколи не гнався за персональною результативністю. Я так кайфую, коли, наприклад, віддаю Капі (Віталій Капко — 1-й номер «Львівської Політехніки», — авт.) в кут, а він забиває «трьохи» одну за одною. Це такий кайф, коли він підходить потім, стукає по спині і каже: «Льова, красавчик. Крім тебе ніхто не віддає». Людина цінує — це набагато приємніше, ніж персональні очки.

Розумію, що вже не молодий за спортивними мірками. В кращому випадку треба робити кар'єру у Вишці в найближчі кілька років. Пізніше буде час, коли, банально, зможу грати тільки десь в Першій лізі за мінімальну зарплату. Ну, можу ще працювати тренером або викладачем, але я не бачу себе в цьому. Не хочу присвячувати так багато часу і вкладати всього себе в те, що приносить мінімальну зарплату —  хочеться влаштовувати своє життя на краще.

На Суперлігу у мене є навіть не амбіції, а скоріше просто мрії. Але розумію, що для цього потрібні зв'язки трохи більші, ніж у мене. І показувати кращу статистику, звичайно. А я не така людина. Ну не вийде у мене бути самолюбом. Мені краще закинути два очка за матч, але щоб моя команда виграла, ніж закинути 20 і програти 15.

ФОТО: ФБЛ, BALL, БК «Старий-Луцьк», БК «Рівне», Максим Гаптар