#basketballstory: ДАНИЛО КИЧ 🏀

Чи легко будувати кар’єру баскетболіста у Львові: true story від 18-річного форварда «Політехніки» 👀

— Баскетом я почав займатися в 7 років. Тренерка Любов Ковач ходила по школах і набирала дітей 4-х і 5-х класів до себе в секцію. А я був в першому. В 4-му вчився мій брат Паша (центровий «Львівської Політехніки», — авт.). Він прийшов додому, розповів про цю секцію і вирішив спробувати. Я пішов з ним.

Пам’ятаю, що коли був малий, то часто плакав, коли виходив з тренувань. Я завжди був найменшим там. Тренувався з хлопцями, які старші від мене на три роки, а в тому віці ця різниця дуже відчувається. Виходив з тренувань і плакав — на мене старші завжди кричали. А тренерка заспокоювала. Казала, що все буде добре. Дуже вдячний їй за віру і підтримку. 

Не скажу, що вирізнявся тоді зростом. В команді були набагато вищі хлопці. Паралельно з баскетом я ще два роки ходив на футбол, але він мені взагалі не пішов. З класу восьмого вже хотів бути тільки баскетболістом, бо в мене це добре виходило.

— Розуміння, що в баскеті я надовго, прийшло десь у 10-му класі. Коли закінчив 9-й клас усі хлопці, з якими грав у шкільній команді, розбіглися, і на тренування вже ніхто не ходив. А Паша тоді грав в «Політехніці». В той час дубль забрали і була Вишка. Мені не було що робити і Паша запитав тренера, чи можу я прийти на тренування. Тоді тренував Анатолій Заверікін (другий тренер «Політехники» і засновник команди, — авт.), бо Ярослав Зубрицький був таборі Збірної, здається. Словом, Миколайович сказав, щоб приходив. Йому сподобалась моя гра.

Це було три роки тому. Цілий рік я просто тренувався збоку. В команді тоді грали старші хлопці, була нормальна фінансова підтримка. В тому сезоні вони взяли друге місце — в фіналі програли «Говерлі». Я просто спостерігав за їх грою і не мав ігрового часу взагалі. Не можу сказати, що на самому початку була якась дідівщина, бо я не грав. Але однозначно всі слухалися старших.

Дебютував в 2017-му, коли був в 11-му класі. Мав трохи ігрової практики —  хвилин 10-ть в середньому, але тоді в мене було ЗНО, я готувався, та й команда мені ще не дуже довіряла.

Брат у моїй кар’єрі зіграв дуже велику роль. Якби не він, то навіть не знаю, де б я був. Я 2000-го року народження, але завжди їздив на змагання з хлопцями 98-м, коли вони грали на ВЮБЛ (Всеукраїнська Баскетбольна Юналька Ліга, — авт.). Пашка завжди підтримував. В 10-му класі, коли я стояв перед вибором: або грати з молодшими на два роки, або взагалі не знати де, саме він допоміг потрапити в «Політехніку». Не скажу, що я рівнявся на нього, адже у нас різні позиції — в мене 3/2, а він 5-й, але порад він мені багато давав завжди. Говорив, як буде краще і що треба виправити.

— Наш тато присутній на кожному матчі. Він дуже переживає завжди, але на грі, звісно ж, не показує цього. Вдома може підійти і розказати, що йому сподобалось, а що ні. Дає нам поради, підказує. Ми разом дивимося наші ігри, аналізуємо, інколи дивимось матчі NBA.

Мама так переживає за нас, що навіть боїться приходити на матчі. А після моєї травми розпереживалася ще більше. Може вона чекає коли я заграю в Штатах, а тоді вже почне на матчі ходити 😁

Підтримка батьків дуже важлива. Та і взагалі усіх близьких, друзів, вболівальників. Це дуже мотивує, заводить — мені так простіше грати. І друзів завжди багато на трибунах. Я помічаю це і ніколи не переживаю, вийде в мене, чи не вийде. Кайфую від таких моментів. Ми не можемо знати, що буде завтра, тому зараз я просто граю і стараюся робити все для перемоги. Якщо говорити про мотивацію загалом, то завжди хотів пограти десь в Європі, тому багато працюю і стараюся показати якнайкращий результат зараз.

— Починаючи з минулого року я вже мав вдосталь ігрового часу — в середньому 25-ть хвилин, тому і виходило показувати хороші результати. І не згадаю, який матч для мене був найважчим, бо коли виходиш грати з будь-якою командою, то завжди налаштовуєшся зіграти якнайкраще. Перед матчами завжди є мандраж, але коли виходжу на майданчик і лунає свисток — забуваю про все і просто граю.

Були моменти, коли був спад, не хотів йти на тренування, нічого не виходило. Але ніколи не було думки, щоб все покинути. Перебороти це можна тільки одним способом — просто змушуєш себе йти на тренування і далі все йде само собою. В такі моменти мені допомагає музика. Слухаю MiyaGi і Andy Panda.

Цей сезон для мене почався з травми в першому ж матчі. Була 4 чверть у грі з «Говерлою»: рівний рахунок, наша атака, мені скидають м’яч під кільце, я вистрибую, забиваю, під мене підсідає гравець і я йому настрибую на ногу. Зламав гомілкостоп і порвав зв’язки. Зараз досі триває реабілітація. Майже три тижні був в лангеті, потім розходжував ногу, ходив в басейн, закачував гомілкостоп з еластичними резинками. На найближчі матчі з Кам’янцем-Подільським вже зможу вийти. В «ДіДіБао» є дуже сильні і досвідчені хлопці: Полюляк, Нєволін, Вінтоняк, який пограв в Суперлізі, Гуменюк, який має 2.20 зросту. Але, думаю, ми молодою командою маємо їх перебігати. Можемо вигравати ці матчі. Наше завдання-максимум на цей сезон — потрапити в плей-офф, а там і боротися за призові місця. Конкретно мої цілі на сезон — прогресувати і покращувати свої навички: дриблінг, кидок і передачу.

— Як поєдную навчання і спорт? Ну, це виглядає якось так: тренуюся, тренуюся, тренуюся і ще трохи тренуюся, а на навчання прихожу на сесію і просто здаю все. Вступав на юрфак суто заради перестраховки: завжди знав, що буду спортсменом, але в житті всяке буває. Міг йти на журфак, але подумав, що юридична освіта може пригодитися в житті.

Зазвичай мої будні проходять так: йду на ранкові тренування, повертаюся додому і, або відпочиваю до вечірнього тренування, або йду тренувати дітей, після чого відразу їду на вечірні тренування. Зараз, під час реабілітації, після тренувань і взагалі у вільний час їду в басейн.

Ми з командою хоч проводимо багато часу разом на тренуваннях, але і поза ними завжди граємо онлайн в PUBG mobile. А зазвичай проводжу вільний час з друзями і з родиною.

— Ми з Богданом Степанченком (капітан «Львівської Політехніки», — авт.) тричі на тиждень тренуємо дітей. В нас дві групи: молодша — від 2008-го до 2012-го і старша — від 2004-го до 2007-го. Оскільки ми не є тренерами за освітою і самі багато чого не знаємо, то вчимо дітей азів баскетболу: диблінг, кидки, передачі. Мені подобається тренерство. Щоправда, деколи буваю дуже змучений на їх тренуваннях, бо їду до них відразу після своїх. Та, в принципі, коли буде така можливість, хотів би себе спробувати в якості професійного тренера. Поки що серйозно про це не задумувався. 

— Після сезону команда роз’їжджається, а ми з хлопцями (Богдан Степанченко, Віталій Капко і Дмитро Клебан, — авт.) граємо в 3х3. Для нас це і кайф, і досвід. Граємо з класними суперниками в жорсткий баскетбол. Є багато тренерів, які спостерігають за цими турнірами і можна себе добре показати. А ще там можна заробити гроші. Цього року, щоб потрапити на PRO турнір потрібно було виграти турнір USL (Українська Стрітбольна Ліга, — авт.). Ми виграли і поїхали. Внесків не було, просто покриваєш свої витрати на дорогу, харчування і проживання, а позмагатися можна за нормальні гонорари. Здається, за перемогу 12 тисяч було — все спонсорські. Це на любительських турнірах призові формуються з внесків, але там по кілька сотень з команди.

— Наша аматорська команда «Вятрачок» існує три роки. Назву придумав Капа (Віталій Капко, атакуючий захисник «Львівської Політехніки», — авт.). Історія така: після тренувань завжди купували ситро «Вятрачок» в кіоску біля входу в Стрийський парк, дуже подобався цей напій і ми вирішили назвати так команду.

— Якщо оцінювати Львів за шкалою від 1 до 5 за рівнем розвитку баскетболу, то це 2, або 2.5. Могло б бути 5-ть, якби були гроші. Немає перспективи для дітей, щоб розвивати свою кар’єру у Львові. Хоча, зараз запросили двох тренерів — Скрипця і Білозерського. Сподіваюсь, щось з цього вийде.

— В розвиток спорту взагалі не вкладають грошей. Принаймні, мені так здається. Економлять на майданчиках. Наприклад, ти виходиш на майданчик, який на вигляд здається дуже класним, а погравши бачиш всі недоліки. До свого залу ми хоч і звикли, але це трохи трагічно: в нас там навіть дах іноді протікає. Він вже дуже покоцаний. Звісно, паркет це не головне, але якби він був кращим, то було б набагато легше. І якби стояв вибір між грою в відремонтованому залі «Політеху» чи грою в «Будівельнику» (зал, де грала “Політехніка-Галичина” до втрати титульного спонсора, — авт.), я б вибрав «Будівельник». Нашим вболівальникам там було б набагато зручніше. В нас були ігри в «Барабані» (неофіційна назва залу Кафедри Фізичного Виховання НУЛП, — авт), коли приходили люди і їм просто не було де сідати.

— Якби були пропозиції з закордону — перевівся б на заочку і поїхав би не вагаючись. А з українських клубів, де хотілося б пограти — це «Дніпро», «Київ-Баскет і «Хімік». Країни: Іспанія, Литва і Сербія. Але ідеально, звісно, заграти в Штатах.

Мене надихають люди з різних сфер. В топ-3 Ілон Маск, Джеймс Харден і MiyaGi.

ФОТО: USL, BALL, БК «Київ-Баскет», Катерина Зубрицька