Ярослав Зубрицький: Тепер поразки «Львівської політехніки» переживаю в рази болючіше, ніж коли грав сам

Він став баскетболістом в 16 років, здобув чемпіонство в двох країнах, зажив слави «легенди баскетболу» в рідному місті, створив чудову сім’ю, став викладачем університету та головним тренером команди, в якій колись починав свою кар’єру. Щира історія про шлях від гравця до тренера.

* Баскетбольний майданчик національного університету «Львівська політехніка». Старенький паркет;  дві високі трибуни, які можуть вмістити не більше сотні глядачів; скло замість стін по всьому периметру залу і височезна стеля-купол. Зал настільки незвичний, що якби не розмітка, спортивний інвентар і трибуни – точно б не вгадали, для чого він будувався.

О 12:00 тут завершує вранішнє  тренування головна чоловіча баскетбольна команда міста – «Львівська політехніка».  Хлопці розходяться  –  тренер залишається. Тепер до Ярослава Зубрицького групками підходять студенти, які мають відпрацьовувати нормативи. Тренер дає юнакам вказівки: одні бігають крос, інші розминаються,  він засікає час і киває - маємо кілька хвилин для розмови.

- В 4-му класі я ходив і на волейбол, і на баскетбол. А потім так вийшло, що мій тренер з баскетболу звільнився, і в моєму житті залишився тільки волейбол. І мені він не надто подобався.  Я дуже хотів грати в баскетбол, але не було можливості. З 4-го по 10-й клас я мучився на волейболі,  аж поки мій батько не підійшов до Анатолія Миколайовича Заверікіна. Він спитав, чи можу я прийти і позайматись в «Львівській політехніці». На той час Заверікін вже давно тренував місцеву команду. Якщо я не помиляюсь, то в Анатолія Миколайовича безперервний стаж 52 роки. Він погодився. І от я, будучи старшокласником, почав ходити на тренування з університетською командою. Паралельно виступав за свою ДЮСШ. Я такий один там був – школяр. Якби не він, напевне, з мене б ніякого баскетболіста не вийшло б. Все тільки завдяки йому. Він завжди в мене вірив. На самому початку кар’єри він давав мені дуже багато ігрового часу. Хоча тільки зараз я розумію, що тоді я на це не заслуговував. В мене не було ні техніки, ні вправності, нічого абсолютно. Але скільки разів я б не приходив до нього з проханням потренуватись,  Анатолій Миколайович завжди проводив зі мною дуже багато індивідуальних занять. І якби я сказав, що хочу тричі на день тренуватись – він би приходив і тренував мене тричі на день. І за це я йому завжди буду вдячний. Може він і ставився до мене по-особливому, бо мій тато був баскетболістом, але він, здається, зі всіма такий: тренер, який вірить в тих, в кого очі горять.

Офіційна дата заснування команди «Львівська політехніка» і її перші серйозні успіхи припали якраз на той період, коли Зубрицький починав свою професійну кар’єру. В 1993-му році студентська команда виборола головну нагороду на турнірі в Франції, і в тому ж сезоні встановила рекорд  Другої ліги чемпіонату України – 30 перемог в 30-ти матчах. Ректор Юрій Рудавський в 1994-му році ухвалив рішення про надання команді статусу офіційного баскетбольного клубу університету від 24 травня 1994-го року. 

- На той момент, коли я вступив в університет, команда почала переформовуватись – у Львові зароджувався професійний баскетбол. Ми почали з Другої ліги, виграли всі матчі без жодного програшу. І тільки своїм складом – студентами. Потім, коли потрапили в Першу лігу, ми об’єднались з інститутом фізкультури – їх було п’ятеро. Тренувались на той час і в залі Львівської політехніки в Стрийському парку, і в «Будівельнику», зараз це Палац спорт «Галичина».  Таким складом ми вибороли право грати в Вищій лізі.

* Кілька студентів, які вже впорались з завданнями, принишкли позаду Ярослава Яремовича і слухають його історію. Тренер дає їм подальші вказівки і продовжує.

- З 1991-го по 1996-й, поки навчався, я грав у Львові. Коли закінчив університет, з’явилась можливість пограти за київську команду «Денді-Баскет». Мене запросив Андрій Підковиров і я не міг відмовитись. На той час це була дуже хороша команда, чудові умови і перспективи – вони вже грали в Єврокубках.  Для мене то був досить високий рівень, порівняно з Львовом. Пішов, бо тоді в пріоритеті була власна кар’єра, хотів закріпитись, потрапити в склад. Тоді в мене ще не було чіткого розуміння, яким має бути мій шлях в баскетболі. Не думав перш за все про повернення до Львова і кар’єру тут. Взагалі, серйозно я задумався: «А що ж далі?» вже десь в років 27-28.

В «Денді-Баскет» Ярослав Зубрицький відіграв два роки, після чого провів сезон в «ЦСКА-Ріко».  Згодом переїхав  в Одесу.

- Якраз в «МБК» Одеса був найкращий час за всю кар’єру, бо в сезоні 2000/2001 ми виграли абсолютно все: Кубок України, Чемпіонат України, Кубок виклику Північноєвропейської баскетбольної ліги – NEBL. Це був чудовий період. Де б не грали – всюди перемагали.

В 2001-му я вступив в університеті фізичної культури, де вчився заочно, і в той період вже прийшло чітке усвідомлення, що баскетбол - справа мого життя і нічим іншим я вже займатись не буду. 

З Одеси львів'янин переїхав в містечко Ямбол, що на сході Болгарії.

- Тренера, який був з нами в Одесі – Віталія Олександровича Лебедінцева – запросили в болгарський «Ямболгаз». І багато наших гравців, включно зі мною, поїхали за ним – такий собі український десант. Нас там було п’ятеро. На той момент чемпіонат Болгарії не був сильнішим ніж у нас. Може, навіть слабший. Але тоді було чотири досить хороші команди – приблизно на тому ж рівні що наші. Тому конкуренція була. Там були чудові умови: нам видавали житло, місто компактне, все поряд. Як тільки ми приїхали – почали все відразу вигравати і завоювали прихильність місцевих. До нас дуже добре ставились, зал завжди був заповнений. На фінальні ігри, коли ми грали за Чемпіонство, взагалі був повний аншлаг. Керівництво навіть підняло ціни на квитки, але люди все одно приходили. То був дуже цікавий і позитивний досвід для мене. Була можливість продовжити кар’єру там, але мені запропонували досить хороші умови в Одесі, і я повернувся.

*Розповідаючи, тренер не припиняє слідкувати за студентами, які відпрацьовують свої пропуски, час від часу даючи їм нові вказівки.

- Після сезону в Одесі я перейшов в «Хімік». На той час це була дуже добра команда в плані інфраструктури. Були ідеальні умови: сучасний зал, комфортне житло. Тобто не треба було ні про що думати, окрім як про баскетбол. Я провів там два роки.

Мені було 32 роки, команда взяла курс на омолодження складу і, враховуючи ті умови, найоптимальнішим варіантом для мене було повернутись додому.

В 2006-му році «Львівська Політехніка» змінила назву на «Політехніка Галичина» у зв’язку з появою спонсора і почала активно підсилювати склад.

- В «Політехніку» я повернувся в період, коли в команди тільки з’явився спонсор. Тоді якраз почалась кардинальна зміна складу і прийшло багато нових гравців. Можна сказати, що тоді у нас була збірна СНД: українці, росіяни, білоруси, латвієць і серб. Була чудова команда! Ми тоді боролися за третє місце з «Хіміком», програли 3:2, але загалом був чудовий сезон. Як зараз пам’ятаю, на фінальні ігри зал був заповнений повністю ще за хвилин сорок до гри. Думаю, той «інтернаціональний» сезон був одним з кращих в історії команди. В 2010-му в «Політехніки» з’явився новий тренер Михайло Увалін, а в залі де ми грали почалась реконструкція, тому всі матчі першої половини сезону ми проводили на виїздах. Це було досить важко і ми не змогли потрапити в вісімку. Далі були ротації в тренерському складі, що впливало на команду і на наші результати в турнірній таблиці.

Коли в середині сезону 2011/2012 у нас з’явився сербський тренер Желько Лукаїч – справи почали налагоджуватись. Була створена хороша команда і вже в наступному сезоні ми посіли 4 місце.

Сезон 2013/2014 Ярослав Зубрицький провів в команді «Дніпро-Азот».

- Акцент львівського тренера був на омолодженні складу. Його концепція – агресивний захист. І як би я не хотів,  ніяк я не міг грати в агресивний захист в свої 39 років. Міг би допомогти «точково» в певних моментах, але загалом не вписувався в його концепцію і це абсолютно нормально.

Мій друг був тренером в «Дніпро-Азот», запросив в команду, мені підійшли умови. Ми провели непоганий сезон, але тоді почалась Революція – всім стало не до спорту.

*Деякі студенти вже завершили всі свої вправи і просто слухають тренера збоку.

- Вже впорались?

- Так, можна взяти м’ячі?

Зубрицький киває.

- В сезоні 2014/2015 я повернувся до Львова. Грав в Суперлізі, і вже виконував номінальні функції помічника тренера. Вказівок гравцям я не давав, але займався скаутингом: переглядав матчі команд, проти яких ми мали грати і готував для команди і тренера інформацію про їх комбінації. А всі тренування на той час проводив Максим Фомічов.

У 2015-му мене викликали до збірної України в якості помічника головного тренера. Враховуючи мій досвід в «Політехніці» в ролі скаута, в збірній я теж виконував ці функції. І, якщо чесно, це дуже важка робота. В тебе просто колосальний обсяг матеріалів, які треба передивитись. Хоча не можу зараз однозначно відповісти, що важче: бути тренером, чи бути скаутом. 

*Тренер зупиняється і звертається до студентів:

- Ну що, хлопці, підходьте ближче.

Бере журнал і починає відмічати присутніх, озвучує кожному, скільки ті ще мають пропусків і прощається.

- Анатолій Миколайович Заверікін – мій перший тренер – весь цей час незмінно був в структурі клубу. Тоді він якраз тренував студентську команду, яка грала в Першій лізі. І от Анатолій Миколайович прийняв рішення передати мені керування студентською командою. Він так вирішив: щоб я був головним тренером. І я дуже йому за це вдячний. В нас з ним завжди були чудові стосунки.

У 2016-му році команда припинила співпрацю з багаторічним спонсором і повернулась до старої назви - «Львівська політехніка».

- Команда, яку я тоді тренував, складалась суто з студентів – всім по 18-19 років і один досвідченіший, який вже пройшов дубль, йому десь 23 було. Хлопці викладались на повну. Ми заявились студентською командою в Вищу лігу. Тоді знову було розділення в чемпіонаті, щось там не поділили в Суперлізі. Може і був варіант стати тренером в Суперлізі, але я став викладачем на кафедрі і вирішив, що якщо вже бути тут, то тренувати студентську команду.

Я абсолютно задоволений тим, як склалась моя кар’єра. Все вийшло якраз так, як я й хотів. Завжди хотів жити у Львові і от повернувся додому. Тепер отримую задоволення від баскетболу як тренер. Причому ті самі емоції, які відчував будучи гравцем, відчуваю й тепер. Абсолютно такий самий стан. Але є один нюанс: коли команда програє – переживаю в рази болючіше, ніж коли грав сам. Відповідальність бере своє. Від програних матчів тепер відходити важче. Думаю, гравцям набагато легше в цьому плані – ти вийшов і відіграв. Під час матчу ти відповідаєш за себе і за команду. Знаєш, що тобі під силу і кажеш собі: «Я зробив максимум». А тренер відповідає і за команду, і за результат. Крім того тренер має бути психологом, тому я стараюсь в цьому вдосконалюватись.

Коли тільки прийшов на пост, то думав, що дуже багато вже знаю і все розумію, але насправді це розуміння приходить тільки з часом і досвідом. Я іноді губився під час матчів, не контролював деякі моменти, було багато нюансів. В основному тому, що під час гри я був «в грі», але не як тренер, а як гравець. Добре, що завжди поряд був Анатолій Миколайович, який допоміг адаптуватись. Він ніколи не казав мені: «Ти робиш не так». Я робив свою роботу, а він міг просто підійти, пояснити і порадити. А чи прислуховуватись, чи ні – це рішення вже було за мною. Десь я міг, звісно, зробити суто по-своєму, але в цілому Анатолій Миколайович дав мені просто масу корисної інформації. В  те, що я роблю, він ніколи не ліз, не зупиняв мене і не казав робити інакше.

- Зараз «Політехніка» – єдина команда Львова, яка зараз грає в Вищій лізі. Це клуб з давніми традиціями, які ми стараємось зберігати і примножувати, настільки це можливо в нашому становищі. Завжди прагнемо показати красивий баскетбол. Думаю, зараз він кращий, ніж був минулого року. Мотивації нашій команді точно не бракує.

Я завжди кажу хлопцям: «Це погано, що грошей нема, але для вас це плюс, бо якби були великі гроші, для вас би було мало шансів прогресувати і показати себе». Поки є таке фінансування, це тільки мотивує, щоб вони себе  добре показали і щоб їх хтось побачив.

фото: ФБУ, Київ-Баскет, Богдан Пастернак