«Дізнався, що податки з зарплати в Росії йдуть на військових. Стало соромно». Інтерв’ю волейболіста, який поїхав звідти в березні

Андрій Сеньків поговорив з Яном Єрещенком.

Український волейбол – це завжди про компроміси для того, хто його любить. Суспільний тиск на цей вид спорту, обізнаність людей, медійність персонажів на дуже низькому рівні. І тут може проходити те, що вже не проходить у футболі, де все на виду.

У волейболі ти міг грати в чемпіонаті Росії й викликатися в збірну, публічно дружити з людьми, які підтримують так звану «ЛНР», й нічого – про це фактично знатиме кількасот людей. 

В якийсь момент накипає. Відкриваєш список гравців збірної України на найближчий збір і бачиш там тих, хто грав за російські команди аж до початку березня. Мова про Іллю Ковальова та Юрія Синицю. Перший взагалі погодився на командне радісне фото після перемоги в Уфі 28 лютого:

На початку березня ці гравці покинули Росію. Ковальов тепер у Франції, Синиця – без клубу. І до певного моменту не сказали ні слова. Ні про те, чому стільки часу сиділи в Росії, що взагалі думають, що відчувають. Таке враження, що нічого не трапилося. На мій пост в фейсбуці про це відреагували різні люди. В тому числі – дружина Ковальова Даша та капітан збірної Олег Плотницький. Вони були незадоволені моєю позицією. Зрештою на сайті федерації волейболу з’явилася стаття з коментарями Ковальова, Синиці та Плотницького. Вона – отут.

Також невдоволеним був Ян Єрещенко. Ян – догравальник збірної України, який пропускає поточний збір національної команди. Після 2014-го він грав за чотири російські клуби – «Бєлогор’є», «Газпром-Югру», «Урал» та «Єнісей». Й викликався у збірну – був основним на двох останніх Євро.

З «Єнісея» Ян поїхав лише 1 березня. Спершу перейшов в Аль-Джазіру з ОАЕ, а 7 травня працевлаштувався в турецькій Девелі. 

Важливо зазначити: моєю метою було не пояснити щось Яну, не розказати історію України, пояснити логічний ряд чи банально захейтити, а поставити здебільшого прості питання й вислухати. Я спробував.

Ян вирішив говорити українською. 

– Чому ви говорите українською мовою, якщо вам зручніше російською?

– Зручніше російською, так. У школі я вчився російською. Але зараз принципово хочу говорити українською під час інтерв’ю. Моя малеча також почала розуміти українську мову. Зараз ми два дні в тиждень говоримо лише українською. Син вчиться у першому класі в українській школі, де викладають українською.

– А чому це важливо зараз? 

– Важливо підтримати Україну, підтримати українську мову. Вважаю, що так правильно. Навіть маленька підтримка дасть велику перемогу.

Хочу передати слова підтримки нашому народу, нашим військовим. Ми скоро переможемо, країну відбудуємо. Вона буде ще кращою. У спорт повинні прийти нові спонсори. Про Україну зараз знають усюди, де б я не був. Всі говорять слова підтримки. 

 У мене є знайомі безпосередньо на фронті. Хочу побажати їм удачі, сил, терпіння. Як можемо, допомагаємо їм із збором коштів, всім, чим можемо.

«Хотів вийти на матч «Єнісея» з українським прапором, але президент клубу сказав цього не робити – заради моєї безпеки»

– Розкажіть, чому ви так довго були в Росії. Поїхали звідти аж на початку березня. 

– Ви знаєте, де я був – у Сибіру. Звідти 4 тисячі кілометрів до кордону з Європою. Я був там автівкою, тому не міг летіти зразу. Плюс мені треба було закрити контракт. На жаль, там не було пункту про те, що коли Росія нападе, то контракт анулюється. Не хотілося потрапити у бан і неприємності з подальшим трансфером. Треба було все зробити по-нормальному.  

– Уявімо, що міжнародна федерація не давала би добро на розірвання контракту в односторонньому порядку довгий час і це тривало би досі. Ви би досі там грали? 

– Не знаю. З міжнародною федерацією розмовляв вже тоді, коли був у Європі. Я розмовляв з тренером Юрієм Філіпповим (родом з Луганська, відкрито підтримував так звану «ЛНР», – прим.) Але навіть він не підтримує цю війну. Він підійшов і запитав, як я, як мої близькі. Спокійно поговорили.

Потім я поспілкувався з президентом клубу. Я розмовляв з ним щодо того, щоб вийти на матч з прапором. Може, перед матчем. Може, після матчу. Він сказав, що не треба. Заради моєї безпеки, адже люди різні. Та й на клуб могли накласти санкції. Якщо би я там був сам, то щось би таке зробив. Хоча б футболку якусь вдягнув. Але там була моя сім’я і не міг собі це дозволити.  

– 28 лютого ви грали матч у чемпіонаті Росії. Як було бачити російську символіку, cлухати російський гімн? 

– Перші хвилини гралося важко. Але найважче було слухати гімн. Не знаю, чи потрапило це в об’єкти камер, але коли лунав гімн, в мене голова була опущена, а на очах з’являлися сльози. Я розумів, що трапилося в моїй країні. В Харкові, у Маріуполі, де в мене вся родина. 

– Чи можна було бути волейболістом і не грати в чемпіонаті Росії? 

– Можна було. Але цей чемпіонат входить у топ-3 в Європі. Це рівень, це рівень спортсмена в тому числі. Вважаю, що наша збірна стала такою, коли майже всі поїхали грати закордон. Вієцький, Полуян, Ковальов, Плотницький, Терьоменко, Діденко. Усі пограли, приїхали, пішов другий волейбол. Без чемпіонату Росії можна було обійтися, але було б важче знайти клуб та гарні умови для себе, свого контракту, своєї сім’ї. На жаль, це так. 

Може, десь я жалкую за якісь свої роки, проведені там. Але за усіх сказати так не можу.  

– Змоделюю ситуацію. Всі гравці збірної України гратимуть у Росії, у команди покращиться рівень, вона вийде у півфіналі Євро. Але чи це захоче соціум вболівати за таку команду? 

– Це вже йтиме від самих гравців та федерації. Знаю, що багато людей писали Мельнику про те, як ви дозволяєте нашим гравцям переходити в РФ. Але він не може заборонити. Він може відлучити їх від збірної. Але з обставинами, які з’явилися 24 лютого, якщо хоч хтось поїде грати в РФ, то його не зрозуміє ніхто. Включно з його батьками. 

– Якщо через місяць або й швидше, Росія виведе війська з України, війна припиниться, то буде шлях назад, щоб знову їхати туди грати й заробляти? 

– Я певен, що цього шляху немає. Він може з’явиться через покоління або два, не раніше. Не можна такого пробачити. Це просто жах і крах у всьому. Досі діти інколи питають мене, коли ми поїдемо у Красноярськ. Я кажу їм, що ніколи. Туди у нас шляху немає. 

«Я бачив, що був Майдан. Хто там був, за кого був, кого вбивали – я й досі не можу зрозуміти»

– Ви грали в Росії після 2014-го. Так, тоді не було повномасштабного вторгнення, але без участі Росії не було б нічого. Як ви з цим мирилися?

– Я був від політики у стороні, коли почалася вся ця заворушка у так званих «ДНР» та «ЛНР», як вони себе зараз називають. Я розумів, що там є бійці РФ, але в основному це бандити, які хочуть собі щось забрати. Це не повномасштабне вторгнення і я міг собі дозволити грати в Росії.

Я бачив, що був Майдан. Хто там був, за кого був, кого вбивали – я й досі не можу зрозуміти. Тому що в інтернеті багато фактів «за», багато фактів «проти». Кожен обирає своє. Я не підтримував Януковича, не підтримував Порошенка, але підтримую Зеленського. Бачу, який він чоловік з великої літери, як зараз керує країною. Так, країна страждає, але він не втік, нікуди не поїхав і продовжує управляти країною. 

– Ваша цитата: «Наша помилка – було бути в Росії 24 лютого. Ніколи не думав, що на мою державу нападуть ці покидьки». Але це вже було. Вони напали на нас у 2014-му, зараз продовжують розпочате. 

– Я ж кажу, що вважав, що це бандити, які прийшли до влади в Донецьку та Луганську. 

– Тобто, Росії там не було? 

– Була, але це була підтримка. Те, що вони дали їм підтримку, я не підтримую. Але те, що було тоді і те, що зараз, – це взагалі різні речі. Це розуміє весь світ. Там була крапля, а зараз – гради і так далі. 

– Я ніколи не був в Росії і якщо би там був, мені було би дико незручно. Чи було там зручно вам? Яку бачите головну різницю між українцями та росіянами?

– На все впливає те, які люди тебе оточують. Я грав з успішними волейболістами, адекватними людьми. В моєму колі не було людей, які не підтримують Україну. Майже у всіх є родичі в Україні, а в кого їх не було також хотіли приїхати в Україну. Хто до родичів, хто просто погуляти. Питали – спокійно там чи ні. Питали, як люди живуть. Всім було цікаво. Мабуть, вони думали, що в нас нема доріг, у людей нема роботи. І всі хотіли приїхати подивитися. 

Мені самому відчувалося, що вони себе ставлять десь вище, ніж мене. Що Україна – країна, яка нижче, ніж Росія. Але напряму такого не було. 

– Там є люди, які тверезо мислять? 

– Є. Зі всього мого оточення всі розуміють, що це війна, що це напад на суверенітет України. Я давно не списувався з хлопцями, але коли їхав, то всі підтримували мої рішення і мою державу. 

– Ви бачите їхню відповідальність у тому, що відбувається в Україні? 

– Вони бояться висловлювати свою думку. У них там кримінальна відповідальність за будь-яке слово. Вони цього дуже бояться.  

– Вони винні, що все дійшло до такої точки, що їм елементарно страшно говорити? 

– Мабуть, що так. До останніх часів я не дивився новини у Росії. Телевізор показував виключно фільми, мультфільми, програми. Я був далекий від політики, але це вже вийшло за такі рамки, яких світ не бачив з 1939 року. Це фашизм, який цинічно приховують російські ЗМІ. В себе вони говорять, що все добре, що все йде за їх планом.

Там багато людей, які ніколи не були закордоном, які живуть на копійки, ніколи не мали автівки. Для них все правильно. Я не можу зрозуміти їх. Гинуть люди, діти, руйнується стільки домівок, а є люди, які це підтримують. 

Їхав автівкою з Москви до Риги. І проїжджав маленькі селі. На деяких школах та радах був знак «Z». Мені було боляче на це дивитися. Бігали мурахи. 

– Є дві версії. Перша – потрібно звинувачувати лише тих росіян, які підтримують Путіна. Інша версія – що треба звинувачувати й тих, хто проти Путіна, але мовчить зі зрозумілих причин. Яку версію обираєте ви? 

– Не можу казати, що треба когось звинувачувати. Але люди повинні говорити своє мислення, свої думки. А виходить так, що свої думки висловлюють тільки ті, хто підтримують Путіна. Але якщо всі вийдуть, підпишуть петиції, напишуть ще щось про те, що вони проти цього вторгнення, то влада не зможе закрити на це очі. Але вони мовчать. Деякі люди говорять свою думку, але їх одиниці. 

Наприклад, мій старший син вчився у школі. У них викладачка декілька разів ходила на мітинг на підтримку України. Хоча в неї, як я розумію, нікого там нема. Але вони настільки прониклася цією трагедію. У нас усі родичі однокласників моїх дітей плакали, коли ми сказали, що повинні покинути країну. Вони нас дуже тепло підтримували і розуміли, що таке неможливо допустити у 21 столітті. Але це є і це дуже важко було всім сприйняти. 

«Матч проти Росії? Друзі – за майданчиком. На майданчику ми суперники»

– Росію дискваліфікували з багатьох спортивних змагань, фактично ізолювали. Справедливо так робити, враховуючи, що спортсмени не воюють в Україні і в своєї більшості не закликають до того, щоб йшла війна? Можливо, в побутових розмовах вони проти війни. 

– Вважаю, що так. Вони медійні люди, хоч і не всі. До них на чемпіонат світу ніхто би не приїхав, хіба ті, хто підтримує Путіна. А якщо їм довелося б їхати в якусь європейську країну, то вболівальники закидали б їх яйцями, усім, чим завгодно.

Російські спортсмени повинні зараз зібратися. Написати якийсь лист, повідомлення своїй державі. Що вони не підтримують цього всього, усі разом. Бо поодинці їх зламають, а разом – ні. 

– Спілкувались з кимось зі збірної Росії після 24 лютого? 

– Мені телефонував Тетюхін-старший, який зараз менеджер у збірній. Питав, як мої справи й чи треба допомога. Кликав до себе в Бєлгород, щоб переждати усе. Я подякував за підтримку, але сказав, що мені буде спокійніше, якщо поїду з країни. 

– У вересні на Євро Україна грала проти Росії у Гданську. Я сприймав той матч більше, аніж просто волейбол. Що було у вас в голові в той момент? Ви живете в Росії, граєте в Росії. Просто зустрілися з хорошими знайомими зі збірної Росії?

– Мені було принципово. Це так, як ти граєш проти свого колишнього клубу. Ти готовий гризти їх зубами, щоб виграти. Друзі – за майданчиком. На майданчику ми суперники. У гравців, з якими ти грав, хочеться ще більше виграти, ніж в інших. 

На цьому матчі був великий ажіотаж. Всі його чекали. На жаль, виграти не змогли, але дуже цього хотіли і багато розмовляли перед матчем про нашу перемогу. 

– Що для вас означала би ця перемога, крім виходу в 1/4 фіналу Євро? 

– Це означало би, що ми можемо, що ми сильні, що про Україну заговорять на іншому рівні у волейболі. Про політику мені важко говорити, але я розумів, що все, що було перед тим матчем, це політика, політика. Спорт був, але за допомогою спорту ми могли щось довести і поставити когось на своє місце. 

– Для вас спорт досі поза політикою? Чи можна відгородитися від того, що граючи за якийсь клуб Росії, Саудівської Аравії, Китаю, ти отримуєш грошей від людей чи структур, які паралельно роблять погані речі? 

– Важко про це говорити, бо я не розумію про Китай та Аравію. У всіх є спонсори. Для когось вони роблять добре, для когось – погано. Грав у Туреччині, там був канадський спонсор. Я не знав і не знаю, хто він і чим займається, ніколи про це не думав.

Розумію, що кожна людина для когось робить щось погано. А обійтись без цього можна тільки тоді, якщо пірнути у новини, почитати про того чи іншого спонсора, зрозуміти – він для тебе робить більше доброго чи поганого, і тоді прийняти рішення. 

– Отримуючи гроші від державних структур Росії, яким належать волейбольні клуби, ви розуміли, що для України ці структури роблять швидше погано, ніж добре? 

– Так. Але гроші, які заробляв там, я віз у свою країну, вкладав у свою економіку та українські компанії. Так, у мене контракти невеликі, але по краплині я привіз гроші сюди.

Про податки, які сплачував, ніколи не думав. Це робив клуб. Після вашого повідомлення (писав про це на початку березня, – прим.), що ці податки ішли на військових...

Я раніше про це не думав. Знав, що в Україні є військовий збір, в інших країнах, але в Росії. Ці думки в мене в голові не вкладалися, я про це не думав. Але коли ви написали, що податки там йдуть на військових, мені стало дурно і соромно за це. 

– Раніше в Україні було багато сильних волейболістів, але вони їхали в Росію. Хороші контракти, титули за топ-збірну. Але наша країна та наша збірна страждали від цього, федерація працювала погано. Що краще: коли виграють гравці чи коли виграє збірна? 

– Для гравця на першому місці раніше був він та його клуб, його контракт. Зараз трішечки все змінилося, змінилися погляди та ситуація всередині держави. Раніше федерацією керував Володимир Туровський, при якому поїхало багато гравців. Для них він добре зробив – спокійно відпустив, але для держави зробив погано – продав таких сильних гравців. Тому залежно з якої сторони розглядати.

Якщо би в Україні й далі розвивався волейбол так, як останні 5 років, то ніхто не хотів би змінювати громадянство – на російське, польське чи ще якесь інше. 

– Я пам’ятаю, що десь в 2015-16 роках вам пропонували російське громадянство. 

– Мені запропонували його в Сургуті. Я взяв собі деякий час на обміркування. Тоді президентом федерації був Мельник, ледве був з ним знайомий, але знайшов його телефон, поговорили про майбутнє українського волейболу та збірної. І я прийняв рішення не змінювати громадянство.

Тому що спорт – це спорт, гроші – це гроші, але всередині я ніколи не хотів і не хочу жити там. Хочу жити у своїй Україні. Для мене та країна чужа була, а зараз стала ще більш чужою. 

– Що вам пропонували? 

– Нічого такого. Агенти казали змінювати громадянство, щоб я міг перейти у сильний клуб і не рахувався легіонером. 

«Повинні вийти з групи на чемпіонаті світу»

– Путівка України на чемпіонат світу – заслужено? 

– Цілком заслуговуємо на це місце. Угіс Крастіньш пропонував зіграти міні-турнір з кількох збірних за це місце, так було би краще передовсім для цих команд. Але ми повністю заслуговуємо на це місте, ми гарно виступили на двох Євро, заробили свої бали. Ще й це місце віддали замість Росії. Замість країни, яка вторглася в нашу країну. Десь це випадково, десь закономірно. Десь вони зрозуміли, що тут вже Україна їх перемогла. 

– Чому ви зараз не в збірній? 

– Я зараз відпочиваю. За день до від’їзду у збірну спілкувався з Крастіньшем. Казав, що хочу психологічно відпочити, десь підлікувати свої травми, тому не поїду на Золоту Лігу. Якщо потім покличе в збірну перед чемпіонатом світу, то, можливо, приїду. Він сказав: «Добре». І ми домовилися списатися наприкінці Золотої Ліги. Тому хочу побажати нашій збірній удачі там (Україна зіграє в цьому турнірі з проти Хорватії, Іспанії та Данії, турнір відбудеться з 25 травня по 4 червня, – прим.)

– Ви спілкуєтесь з тими, хто в збірній? Який їхній психологічний стан? 

– Як я зрозумів, ніхто з них не був у місті, яке безпосередньо бомбили. Так, переживали повітряні тривоги. Хтось був на блокпостах, хтось волонтерив, але у всіх було максимально спокійно. Вони допомогали біженцям з розташуванням, їжею, з усім. Але стан у них добрий, бойовий, дуже сумували за тренуваннями. Усе буде гаразд. 

– Ви розумієте, шо збірна України на чемпіонаті світу з волейболу матиме більшу місію, ніж просто спортивну? 

– Звісно. Якщо не помиляюся, під час Другої світової війни, коли була Олімпіада, то всі бойові дії були припинені (насправді Олімпіади під час Другої світової війни були скасовані, – прим.) Якщо не помиляюся. Зараз чемпіонат світу – ще одна можливість для України привернути увагу до себе, до жахіть, які кояться. Як це роблять багато людей.   

– Сербія, Туніс, Пуерто-Ріко. Шанси на вихід у плей-оф високі? 

– Гарна група. Повинні з неї вийти, а далі будемо дивитися на кого потрапимо. 

***

Чемпіонат світу з волейболу-2022 відбудеться з 26 серпня по 11 вересня в Польщі та Словенії.