«Футбол в Словаччині не котується». Чим європейське життя відрізняється від українського

Розповідь про подорож футбольного вболівальника Європою – у блозі «Нотатки на асфальті».

Ті, хто подорожують по Європі не літаком, приблизно знають, що задоволення це досить приємне в силу прекрасної дорожньої інфраструктури, а власне континент не настільки великий, щоб змучувати себе двотижневими переїздами автобусом/автомобілем з одного в міста в інше, як, наприклад, в Росії чи США. 

Так склалось, що один з моїх однокласників поїхав після закінчення школи на навчання в Братиславу. Поєднуючи приємне з корисним, я вирішив відправитись до нього в гості автомобілем, а заодно й побачити «широкий світ». Забігаючи наперед, зазначу, що виключаючи Україну, за десять днів вдалось побувати на території шести держав, благо Шенгенська зона і мультивіза на п’ять років.

Їздячи по євроавтобанам ти відчуваєш себе еритроцитом, який несеться по мережі судин, все безмежно зручно, безпечно і швидко. 

Частина 1. Загально-пізнавальна.

Вже після поїздки я виділив для себе два моменти, в яких Україна тотально і безальтернативно відрізняється від держав ЄС.

По-перше, це кількість представників (назвемо їх політкоректно) «національних меншин». Представники ісламської наружності, чорношкірі, китайці, а також цигани, досить дикуватого способу життя (чим ближче до українського кордону – тим більше) – це все те, що до нас в такій великій кількості ще не дійшло. Цигани – це окрема тема. Гід розповідала, що Словаччина щорічно виділяє до 1% національного бюджету для врегулювання проблеми, забезпечення їх освітою і т. д., хоч працювати вони зовсім не хочуть і соціалізація романів Євросоюзу світить не скоро. Заради справедливості – на Закарпатті таких персонажів по вулицях не менше, але там це компенсується відсутністю жінок в чадрах і чорношкірих осіб без місця проживання. 

У Франції чи Британії побувати поки не довелось, але є чуйка, що тамошня картина вразила би мене куди більше. 

По-друге, це жінки. Вони ж дівчата. 

Ну немає там вродливих жінок в такій великій кількості, як у нас, і ніколи не буде. Сидячи в МакДональдс на Хрещатику значно вища вірогідність побачити умовною кількістю десять красивих жінок, ніж за тиждень, подорожуючи Європою. Це факт, в протилежному якого мене ніхто не переконає. Польки сперечаються, але дуже тихенько і без особливого натхнення. Може мені просто не щастило :)

По телебаченню і в газетах про Україну говорять. Говорять багато, але більше з точки зору позиції ЄС (в нашому парламенті сказали те-то, місія ОБСЄ на Донбасі пережила те-то, і так далі). Тим не менш, тим не менш. 

З цим пов’язаний один випадок, коли довелося спілкуватися з празькою поліцією (неправильна парковка по незнанню чеських вказівок під знаком «Р»). Розговорились, там і за політику, двоє інспекторів почали розпитувати про ситуацію. Для мене стало відкриттям, що чехи щиро вважають Київ проросійським містом, а «Підкарпатську Русь» (чомусь вони назвали це саме так) – єдиним оплотом України в боротьбі за Євросоюз. Довелось сперечатись, а шо ж.

Прибувши до Дрездена, пройшовся до місцевого Глюксгазштадіон. Вразило. Стадіон на 33 тисячі народу для клуба Третьої Бундесліги – це круто. Схлипуючи від згадок про УПЛ, передав привіт одноклубникам-динамівцям з київської сторони символічною фоткою (тут і далі – все знімалось на кривувату восьмимегапіксельну камеру).

Місцевий стадіонний фан-шоп за наповненням і фізичною площею магазину приблизно співставляється з нашим на НСК Олімпійський. Нагадую, 3-тя Бундесліга.

Проте, в Німеччині вийшло затриматись лише на добу, і через всю Чехію по діагоналі я таки вирушив до однокласника. 

Австрійські вітряки:

Ранкова Братислава привітно зустрічала гостя прекрасним видом на Дунай і сонячною погодою. 

Втім, Братислава наприкінці залишила по собі специфічне враження. Найяскравіша асоціація з цим містом для мене – рідний Голосіївський район. Так же зелено і так же багато панельного совдепа. Якщо не дивитись на автомобільні номери з ЄС-івськими зірочками, і не слухати людей, що розмовляють словацькою, можна легко уявити себе в місті типу Рівного, Черкас або Чернігова.

Така картина покриває 50% міста. Ну вилитий масив метро «Васильківська».

 

Якщо ми перебуваємо в Євросоюзі, значить тут всюди і в усьому повинен бути європейський стандарт. З точки зору вулиць і погляду «зі сторони», Словаччина втекла недалеко. Якщо взагалі втекла. Тут на ум згадується кадр з тупуватого, але колоритного фільму «Євротур», коли головні герої-американці приїхали в Братиславу і побачили повну розруху совкових спальних районів, а також місце, де за 7 доларів їм вдалось зняти на чотирьох номер-люкс в місцевому готелі. Звісно, все далеко не так, але і до Атлантік-Сіті Братиславі ніколи не дістатися. Тим не менш, друг казав, що середня зарплата бюджетників складає 400 євро в місяць. 

Давайте ж поглянемо на...

...європейський транспорт (в кадрі центр-перецентр).

Європейські тротуари.

Європейський діловий центр (внизу знімка – попереджувальний знак, в якому українське «увага!» аналогічне словацькому смішному на перший раз «pozor!»; наголос на перший склад).

Європейські гастрономи («potraviny»).

Європейські податкові інспекції (видається, що у цієї будівлі і Будинку Кіно на Олімпійській був один і той же архітектор).

Європейські банки.

Ну і трошки європейської чистоти. На фото – та сама набережна.

Як би там не було, і що би я не писав, Словаччину я полюбив. Тут завжди привітні люди, і взагалі не відчуваєш себе на чужині. Рівень життя куди вище, а пиво смачніше. До речі, читати словацькою дуже легко. Але коли дозволяєш словаку з тобою заговорити, ще й в швидкому темпі – це біда. Друг сказав, що вивчив словацьку за чотири місяці на рівні носія мови, і йому віриться. Головне, як то кажуть, бажання. 

В Братиславі мікроскопічне по мірках Львова чи Києва те, що ми звемо «центром». Але там дуже атмосферно і приємно. 

Словацька Національна Опера. 

Серце Старого Міста.

Красиво.

Втім, десять хвилин неспішного кроку від локації попередньої фотографії в будь-яку сторону, і...

Це Борщагівська Кільцева? Нє-а, Братислава.

У друга я квартирувався з п’ятниці по понеділок і призадумався про те, що можна би на вихідних сходити на якусь спортивну подію. Одна з моїх мрій – це хокейна арена в Європі, але зараз літо. Пробивши на офіційному сайті УЄФА графік матчів місцевого Слована, паззл склався, і недільного вечора в компанії друга ми вирушили на стадіон. 

Частина 2. «Ближе к телу».

Футбол в Словаччині не котується. Або ні, не так. Футбол в Словаччині не котується так, як хокей. Хокей в місті представляє в першу чергу КХЛ-івський Слован, а це означає, що на перших ролях тут не Віттек і Жофчак, а Бартовіч та Недорост. 

Домінування гри з шайбою тут тотальне навіть в розпал літа. По всіх торгових центрах і на бігбордах в місті стилізований під соцреалізм плакат, який змущує міщан з нетерпінням чекати нових баталій на льоду. 

Для мене, як для українця, стало диковинкою те, що головна футбольна арена Братислави для найтитулованішого клубу країни вміщує порядку 11 тис. осіб, а хокейна арена середняка КХЛ – 10 тисяч. До речі, у мене давно виникало питання, якого біса футбольна збірна проводить свої матчі аби-де, але не в столиці. Відповідь буде далі.

Стадіон «Пасієнки» розташовувався в смішних для Києва двадцяти хвилинах тихої ходьби, тож виспавшись після суботніх баталій вже особистого характеру, ми рушили на стадіон за квитками. А то раптом аншлаг, перший же домашній матч сезону. Слован зустрічався з клубом Спартак Міява.

І якщо для хокейного Слована майже міфічний і такий далекий жовтневий старт сезону в КХЛ розрекламовувався всюди і жорстко, то жодної реклами для (ні, це правда важливо) головного футбольного клубу країни просто не б-у-л-о. 

Територія навколо стадіону нагадала мені місцевість навколо старого Олімпійського. Старі іржаві ворота, багато асфальту і пустого простору. Пустеля, коротше. Нас перестрів охоронець, друг пояснив, що треба дістатись до «покладні» (каси), на що я отримав іще одну веселу відповідь. 

«А каси у нас відкриваються за годину до початку матчу». 

Думаю, «ладно». Може у людей є якісь абонементи. Може якийсь ажіотаж. Може, може, може. Ми повернулись додому, провели день і вирушили за годину до початку матчу знову на стадіон. 

Усе виявилось до болю просто. Квитки продавали прямо на вході. Ти береш квиток (в нашому випадку за шість євро, взагалі вони від двох до тридцяти), при бажанні – програмка за 50 євроцентів, забираєш здачу, і тут же відразу за ларьочком, що зветься «касою», тебе мило обшукують стюарди. 

Територія стадіону ззовні виглядає так («башта» справа в кадрі – місця для коментаторів):

Оскільки за кадр не вийшло нічого суттєвого, можете крім усього зацінити рівень проходження контролю на стадіоні. Так, стюардів там два. Так, на всю ширину дороги.

Одним з насущних завдань я вибрав собі придбання атрибутики місцевого клубу. Тут словаки далеко позаду. На всю територію арени з чашою включно розташований один-єдиний маленький ларьочок з шарфами, чашками, кепками та футболками. Цінову політику особливо не оцінював, скажу лише, що свій кровний шарф я вихопив за десять євро. 

Тут треба сказати, що пішов я на стадіон у вишиванистій футболці з шопу ДК, чим вільно чи невільно приволікав до себе дуже багато уваги. Коли брав шарф, жіночка-продавчиня зацінила синій ромб і спитала «Ви є з Києва?» – «Так, точно з Києва». – «Вельми приємно, мене звати Наталя, як вас сюди занесло?» – «Та ось приїхав у гості подивитись на Слован». – «Pekna» («Дуже добре»). 

Місця наші були прямо на центральному секторі. Тим не менше, вигляд з трибуни увесь матч був приблизно таким.

Матч був нудним, рахунок після першого тайму буденним (0:0), і ми з друганом вийшли в перерві в туалет. Туалети у вигляді великих будок, обклеєних стікерами фанів різних клубів Європи. 

Після ж вирішили взяти щось випити. На відміну від продажу атрибутики, продаж напоїв (в асортименті лише світле пиво і «Кофола» – аналог нашого «Байкалу») тут куди веселіший. 

По периметру території розташовано до шести-восьми отаких от будок-розливайок. Черги – скажені. Товариш щось втирав мені російською, а я фоткав.

Буквально за пару секунд після знімку почув, що з нас хтось стібеться. Ну як, з нас. Почувши російську, добродушні словаки почали щось кричати про балалайки, «Машу і Ведмедя», та іншу стандартну маячню, яку в світі асоціюють з росіянами. Довелось втрутитися, бо зачепило. Без табу підійшов до мужичків і почав пояснювати, що ми не росіяни, і взагалі, «телепні» (все одно ж не шарять), подивіться на герб. На повірку хлопці виявились нормальними людьми і один з них навіть розповів, що робить візу, щоб вирушити в Краснодар на матч Ліги Європи. Говорили про збірні, про пиво і про життя. В кінці ще й руки потисли. Люблю таких людей.

Повернувшись на сектор, зрозумів, чому було так нудно. 

У Слована на цьому матчі не було жодного натяку на людей, яких можна назвати «ультрас». Ні банерів, ні кричалок, ні чорта. В першому таймі до мене не доходило, а в другому я постійно тримав цей факт в голові, підкреслюючи цвинтарну тишу над «Пасієнки». 

Хоч з іншої сторони в столицю прибуло на око людей сто від міявського Спартака. На фото – жовті сидіння.

Ви ще не забули, що це центральна трибуна і яка нереальна кількість людей на ній зазвичай концентрується? Ото таке.

Далі Слован пропустив і тут вже мені довелось познайомитись з арсеналом словацьких непристойних слів. Ну наприклад, для загального світобачення, я можу вам розповісти, що в словацькій мові неписабельне і некричабельне слово «kokоt». Це їх найстрашніший мат, що у нас приймає відповідник слова на три літери. 

В середині другого тайму перед нами на ряд нижче сіла родина в складі чоловіка, дружини і двох хлопчиків. Я в цей час вчитувався в словацьку програмку, намагаючись довести самому собі теорії про спорідненість мов, а незнайомі слова випитував у свого друга, який згодом благополучно залип в айфон. Пізніше на слово, якого я не знав, відповів той самий чоловік-батько, і ми (знов-таки) розговорились. Мужик виявився на повірку дуже прогресивним. Бував він і на Донбас-Арені, і на НСКО, а паралельно вибачався за низький рівень словацького футболу та стадіонів, так ніби він був за те винен особисто. В цьому батлі самоприниження я парирував тим, що «зате словацька збірна нищить зараз всіх, кого не попадя», і «зате у вас мир, і Донбас-Арену ми ще не скоро побачимо при футболі». Він погодився, побажав нам щастя і миру, і додав:»А от як ми виграли в групі шість матчів з шести – я і сам не розумію». Мені нічого не залишалось, крім як загадково посміхатись.

Єдине і неповторне табло на стадіоні «Пасієнки».

На 90-ій хвилині у Слована вилучили за другу жовту форварда, а диктор оголосив, що з 11,5 можливих тис. на стадіон прийшло, як зараз чую «одна тисяча дев’ятсот дев’яносто три людини». Так Слован і влетів 0:1 аутсайдерам, а я думав лиш про те, що Краснодару дістався легкий суперник. (Прим. – перший матч вдома Краснодар виграв 2:0; враховуючи рівень гри Слована, який пощастило бачити особисто – словакам вже навряд щось світить).

Після цієї поїздки вражень було багато, як туристичних, так і побутових. Але я хотів сказати одну річ. Напевно, не існує в світі жодного такого кайфу, коли на митниці після довгої змучливої поїздки, бачиш кирилицею написане «Україна». Якщо бачиш країну з безліччю проблем, задовбану політикою та інфляцією, кулями та кров’ю, а в твоєму нутрі щось «йохкає», бо розумієш, що ти вдома – це щось та й означає.

І хоча до рідного міста було ще довгих 820 кілометрів, тієї ночі в Ужгороді я спав дуже міцно.

Этот пост опубликован в блоге на Tribuna.com. Присоединяйтесь к крупнейшему сообществу спортивных болельщиков!
Другие посты блога
Нотатки на асфальті
+26
Написать комментарий
Loading...
Реклама 18+