Let's keep silent

От і все.

Я знаю, як складно підбирати слова. Відшліфовані та продумані фрази про тактику, єдиноборства, статистику ударів та володіння м’ячем, дитячі помилки в обороні я хочу лишити на період «через-кілька-днів». Зараз хочеться трохи помовчати.

Я хочу, як і вся Україна, яка сьогодні дивилась цю Гру, як і всі ті, хто сьогодні увечері на польській землі сидів на трибунах, обмотаними в українські прапори, та як і всі ті, хто ціною крові (привіт Федорчуку), свідомості (Матеус) та поту усвідомити одну річ. Що Севілья забила три голи, а Дніпро два. Всього і справ.

Я хочу провідчувати увесь той шлях, який починався без двох місяців рік тому назад з натяжних перемог над Хайдуком. З останнього місця в групі Ліги Європи після трьох зіграних матчів, і після таких несправедливих дифірамбів на користь чеського судді, який не зарахував найчистіший гол Карабаха. І не було би нічогічісінько з цього всього зараз.

Сьогодні був Фінал. Перший український фінал, який закінчився для нас поразкою, якщо забути про Суперкубки Європи.

Фінал в той час, коли країна побита, країна змучена, і країна хоче щастя. Країна хоче жити краще, і чомусь так історично складалось, що спорт, в більшості футбол, ставав каталізатором цього щастя. Відчуття гордості і піднесення якоїсь навіть особистої значимості, так ніби то ти особисто набігував ті кілометри по полю.

Ні, ми не набігували, але і легше нам, простим вболівальникам, не було. Церемонію нагородження Севільї я так і не додивився. Не зміг.

Сьогодні я гордий за Дніпро. За Дніпро як олицетворення України. За Команду, яка не виграла фінал Ліги Європи, але виграла повагу. Виграла право бути не забутою в історії. Виграла місце в наших серцях. І сьогодні я корінний дніпропетровець, хоч не був в цьому місті жодного разу.

Трохи згодом буде безліч інтерв’ю, статистики, реакцій і подібних речей.

Зараз же, в ніч на 28 травня 2015 року, я лише хочу сказати «Дякую» Команді та Тренеру, які зробили всіх нас трохи щасливішими. Нам зараз так цього не вистачає.