Замість прологу або Що дав мені спорт

Формально з самого дитинства я був таким, як усі. Звичайним українським хлопчиком, якого батьки намагались вивести в широкий світ, наповнюючи його для мене любов’ю та теплом в простій київській квартирі. З плином часу ставало ясно, що все-таки я чимось відрізнявся від ровесників. Коли всі хотіли гратися машинками, я плакав, що ніхто не хоче зі мною гратися з м’ячем, а ще пізніше, десь вже в шкільні роки, коли лише починалась фатальна епоха гаджетів та мобільних телефонів «кожному на руки», я писав листи Діду Морозу, щоб той привіз мені на своїх оленях якусь футбольну форму, що тоді було ніяк не популярно, як зараз, коли придбати можна будь-яку на будь-якому ринку. Форму ту я згадую дуже чітко: домашній Ювентус з одинадцяткою та прізвищем «Недвед» на спині, і цілком олдскульний нині «Tamoil» на грудях на правах реклами. Тоді я досить смутно розумів, що таке Ювентус, а яка національність у цього Недведа, я і здогадуватись не міг. Але пишався скажено. Вже через рік Недвед отримав Золотий М’яч.

 Так все і почалося. В шкільні роки я намагався займатися футболом, але часу на це не вистачало. В роки, що називаються «юністю», коли почались регулярні недосипання з тих чи інших причин, я ближче познайомився з хокеєм та баскетболом в їх елітному вигляді – в НХЛ та НБА.

 За цей час траплялось багато приємних і не дуже подій, які змінювали одна одну, як і пори року, але незмінним в мені лишалось одне – я розумію, що без певних життєвих уроків, які давав мені мій спортивний досвід (будь він по телевізору чи на власній шкурі), я не був би тим, ким є і буду. І це прекрасно. І я вірю, що кожен в більшій чи меншій мірі відчуває в собі це. Навіть якщо спочатку ти це не помічаєш.

***

…Ти чекав цього дня цілий тиждень. Ти з самого ранку прокинувся, побачив, що в квартирі нікого нема, настрій покращився. Ти дістаєш з шафи свої підгулявші «Найки», які бачили багато різних див і від яких залетів не один десяток голів. Ти снідаєш, тобі дзвонить капітан твоєї команди, Федя, і каже, що післяобід передають дощ. «Ну і добре», думаєш ти. Хоч в дощ, хоч в сніг, хоч, як казав класик, «в пустыне или на пляже» ми повинні вигравати.

 Ситуація була складною. До кінця нашого «районно-містечкового» турніру, який влаштовувала якась сумнівна організація, на який ми заявились спонтанно, залишався останній тур, і за іронією долі ми повинні були грати з лідерами, від яких відставали на два очки. Ти одягаєшся, чіпляєш на спину рюкзак, ідеш до сусіднього під’їзду, де тебе вже чекає той самий Федя. Ти вітаєшся, ви купляєте ситро і вирушаєте в сусідній район. Ти підходиш до місця, захмарило. Там тебе стрічають твої партнери, ми вітаємось, ти підходиш до ворітника, хлопця з паралельного класу, який любив «загулять», але мав нереальну реакцію, і по звичці хлопаєш його по плечу, і молишся в умі, щоб він сьогодні не понавиймав безліч м’ячів зі своєї сітки.

Переодягаємось. Бачимо суперників і судівську лавочку. Суддя якийсь нехудої комплекції чоловік років на око так шістдесяти. Накрапає дощ. Виходимо. Проти нас одні бики по 25-30 років. Ну і біс з ними. Азарт понад усе. Понеслась. Ти в захисті. Половину поля переходити не слід, бо зловлять на контратаці. Відчув м'яч. Далі гірше. Ми пропустили один і пропустили другий. Другий я привіз сам. Обрізався на пів поля, але яка в чорта різниця, коли м’яч перетнув лінію. Перерва. Я привіз в свої. Сидиш на грязюці, моросить дощ. Думаєш лише, що ти підвів усіх і вся.  На морально-вольових ми відквитали один гол, а потім пішли всією командою вперед, і той самий Федя зрівнює. Це 2:2. Це краса. Лишилось ще трохи. Один гол і один крок. Ліниві зіваки на лавках навколо майданчика лише бігають за насінням та пивом.

 Діло йде до кінця. Лишається три хвилини. Дві. Одна. Ще один постріл нашого хлопця переводиться на кутовий. Я не знаю, що мене змусило кинути позицію, я розумів, що ми програємо, якщо не тут. Мене в штрафній з самого початку гри ніхто не чекав. Я піднімаю дві руки вгору, наче комусь здаюсь, але я не здаюсь, я даю сигнал "Наливай сюди, я один". М'яч плавно летить на дальній кут штрафної, там, де я. Підставляй голову.

 Тільки краплі дощу тріпотіли з сітки за воротарем. 

Забив? Так.

 Ти підриваєшся і біжиш як ненормальний, над полем стинаються крики партнерів, що ми зуміли таки набрати три бісових очки проти тих страхітливих мужиків. Зіваки ліниво відклали своє пиво і парасолі, та неспішно підходили до нас і вітали. Нам дали по якійсь грамоті, яка вже давно відправилась на макулатуру, але це не важливо.

 Спорт навчив мене шукати шанси там, де їх немає, і вірити до самого кінця.

***

…В кожній компанії є люди, які вступають в дискусії стосовно прогнозів на ту чи іншу спортивну подію або ж сперечаються хто краще, хто гірше. Це не секрет.

     Якось перед Євро-2012 ми з тоді ще однокласниками вирішили закластись на те, хто власне візьме турнір. Настала моя черга, і я зробив розумне обличчя та й видав: «Ось побачите, це Євро виграють Нідерланди. Вони зараз перебувають в хороших кондиціях. У них один з найкращих складів на цьому чемпіонаті, кадрових проблем майже нема, та й узагалі тодішня група для віце-чемпіонів світу, які пройшли кваліфікацію на ура, здавалась прохідною, не в образу іншим колективам».

Я говорив, вони уважно слухали, робили таке ж розумне обличчя, кивали головами і казали: «Ти правий, вони фаворити, у них є все для чемпіонства, поважаю твою думку…»

…А чим все закінчилось, пам’ятають всі.

Тут відразу декілька уроків.

1. Люди злопам’ятні (поганяйло «Букмекер» не відліпиться до кінця днів моїх)

2. «Галдеть – не мешки ворочать».

 3. Який би ти не був сильний, життя без поразок неможливе.

***

Мені було сумно через те, що він більше не міг ходити. Рак легенів звалив його за кілька тижнів. Ще наприкінці квітня він приходив до нас додому і енергійно куштував страви на моєму дні народження, а вже в липні він лиш сам міг приймати гостей. Бо не міг піднятися. Коли мені доводилось (недоречне, але правдиве слово в цьому контексті) відвідувати свого дідуся, який регулярно харкав кров’ю і розповідав мені про свою молодість. Зазвичай він лежав на ліжку, я сидів поруч, ми вмикали телевізор, там цілодобово, як і варто літньому місяцю липню раз на чотири роки, з давніх-давен, йшла Олімпіада. Цього разу Лондонська.

 Того вечора ми дивились фехтування. Вечір, коли Харлан взяла бронзову медаль. Я не можу сказати, що я гуру в цьому виді спорту, але це було красиво. Він лежав і говорив щось собі під ніс. Я розумів, що так він виражає своє захоплення. Він казав, що «напевне саме так треба битись за своє життя». Ми подивились церемонію нагородження, він заснув, час від часу задихаючись від скажених хрипів, які вбивали його зсередини. Він був курцем з самої армії, з раннього віку. Але спорт дуже любив. Різний. Найрізніший.

Я вимкнув телевізор, покликав бабусю, вийшов на вулицю і пішов додому. Я думав про несправедливість цього життя і про те, що керує нами і змушує нас згасати так.

Його серце зупинилось через день. Після фехтувального вечора я не прийшов до нього, і більше не побачив його живим.

Спорт навчив мене бути міцним. Як і та людина, яка знайшла в цьому красу і символізм перед самим своїм кінцем.

***

Про це можна говорити вічно, але це не буде правильно.

Один з викладачів у моєму університеті сказав нам мудру річ. Він говорив, що вірші не можна аналізувати, не можна визначати їх ідею, як це робить багато хто з науковців та вчителів у школах. Тому що ідея і сприйняття у кожної особистості свої.

І все так чи інакше знаходить власну аналогію.

Для когось це хруст сітки після шаленого триочкового через руки під сирену, для когось динамічне тертя ковзанів об лід, для когось вдалий аперкот, а для когось п’ять закритих мішеней за тридцять секунд.

Це все неважливо, правда.

Важливо те, що тобі це дає.

І нехай великий спорт став малим бізнесом. Але є інша сторона.

Я міг би розповісти про відчуття національної гордості, коли Гусєв забивав вирішальний пенальті швейцарцям і шалені крики на вулицях о пів на другу ночі. Я можу розказати про відчуття єдності, коли на стадіоні кілька десятків тисяч співає гімн. Я можу розказати про безліч нових знайомств на стадіонах, в пабах, і на фан-зонах. Я можу розказати про київські каштани після солодких перемог Динамо, колись так давно по вечорах, коли ми тільки починали вибиратись на футбол компанією ровесників...

...Але в цьому немає ніякої потреби. Тому що ви самі для себе все знаєте, я впевнений.