«Востаннє я чув такі звуки, коли дивився про парування слонів на Discovery». Матч в Парижі очима журналіста

Фото: ffu.org.ua

Після таких матчів і таких результатів хочеться якнайшвидше втекти з міста їхнього проведення. По дорозі в аеропорт – Тріумфальна Арка. Уявляю, наскільки затертим для місцевих журналістів вважається стати і записати стенд-ап (ну, це коли журналіст у кадрі) про якусь знакову перемогу на тлі Арки.

З верхніх точок трибун Стад де Франс відкривається неосяжне, як потім зясувалося, футбольне поле. Сидячи там, я 90 хвилин боровся з відчуттям, що дивлюся не збірну України, а «Динамо» у Лізі чемпіонів. Сумне паризьке дежавю. Торік у вересні з надіями та захватом я погнав до Парижу на Лігу чемпіонів. ПСЖ – Динамо, традиційні надії на перший тур нового сезону. І перша виїзна Ліга чемпіонів для мене у ролі коментатора. Те, що отримав у підсумку, здалося мені краєм несправедливості. Бо ж так довго готувався, так переживав за перемогу, а врешті-решт, пардон, наївся гівна не менше, ніж команда тоді ще Сьоміна. Я був на 100% упевнений, що то і моя поразка, і вважав себе винним. Тому чудово розумію почуття колеги Романа Кадєміна після учорашнього матчу. «Ром, ну як відкоментував?» – «По грі»

Сидячи там, я 90 хвилин боровся з відчуттям, що дивлюся не збірну України, а «Динамо» у Лізі чемпіонів

На ряд нижче, кількома сидіннями лівіше сидів Артем Федецький, очима бігав за Рібері. Сидів лише перший тайм, потім пішов. За той час Федецький, здається, так і не промовив жодного слова. Зате прямісінько над ним завивав якийсь скажений французький журналіст. А може й не журналіст – в нашій країні на відведені пресі місця постійно пролазять якісь «пасажири», Франція чим гірша?

Після 3:0 стадіон радів сильніше, ніж після фінального свистка. А, взагалі, найбільший гамір викликало вилучення Хачеріді. Уболівальники сектором нижче радісно поздіймали догори руки, ноги, прапори. На полі зминають твою команду, а на трибунах тебе – поглядами, усмішками, загальною радістю.

За достатньо довгий період у спортивній журналістиці встиг вишколити професійний цинізм: працювати з холодною головою, не переживати за поразки, думати лише про якість матеріалу. Учора вперше за цей час мені було по-справжньому сумно. В першу чергу, за футболістів. Шансів поспілкуватися з ними після матчу не було. Хтось із колег обурився: «пока у нас не будет культуры общения...». В 99 попередніх випадках я розділив би думку сумного колеги, та що сказати, коли це саме той – 100-й випадок? Можливо, рішення не пускати футболістів до преси прийняв головний тренер, а може то було їхня ініціатива, а може гравці й бажали щось сказати, але їх помилково провели до автобуса іншим, потаємним шляхом.

За довгий час у спортивній журналістиці встиг вишколити професійний цинізм. Учора вперше за цей час мені було по-справжньому сумно

Поруч, немов монголо-татари, пронеслися переможці. Настільки швидко, що із чотирьох французів я встиг помітити лише Поля Погба. Здається, там був і Мамаду Сахо. Оббризкали журналістів шампанським. Як на зло, найбільше заляпали саме нас. Колегам із Франції теж дісталося – до їхнього шаленого щастя. Востаннє я чув такі звуки, коли дивився на каналі Discovery програму про період парування у слонів. Кадри з шампанським – хіт на їхніх телеканалах. Згодом дійшло – то було не ігристе, шампанське таких плям не залишає. То був якийсь місцевий шмурдяк, про який «ценітєлі» можуть розповідати годинами, а ціна йому – 2 рублі в базарний день. Куртка досі тхне.

По тєліку виступав Арсен Венгер. Канал-транслятор поєдинку TF1 підписує мсьє Арсена коментатором та експертом на ігри збірної. Позицію TF1 на трибунах відділяють від решти «земних», як місце злочину від перехожих. Прорватися до менеджера «Арсенала» було нереально – прохання поставити йому хоча би одне запитання жіночка-продюсер категорично відсікла – контракт не дозволяє Венгеру спілкуватися з будь-якими іншими ЗМІ. Венгер, який чи то помолодшав від останніх успіхів «Арсенала»,  чи то його так вдало загримували, дуже хвалив Дешама. Дешам поливав сиропом своїх футболістів. Футболісти кричали, що у них найкращі у світі уболівальники. Свято, неначе паралельна реальність, проходило повз. Уже потім, намагаючись знайти для себе нотку позитиву, я згадав, як у першому таймі українським уболівальникам на Стад де Франс вдалося секунд на 10 скандуванням  «Україна, Україна» передецибелити потужну трикольорову підтримку. Їхній короткий переможний акт був придушений, і це так характерно підкреслило усі події вечора. Ми були чужими на їхньому святі життя.