Холостий салют. Навіщо «Металургу» російський тренер
В один момент раптом здалось, що в Україні постало нове, незвичне покоління тренерів. Мабуть, перше, здатне по-справжньому перетнути державний кордон у західному напрямі і органічно вбудуватись в європейський футбол. Бакалов, Вернидуб, Григорчук, білорус за громадянством Кононов – їм усім довіряють, вони всі виглядають солідно та сучасно – так, щоб подобатись жінкам, спортивним журналістам та жінкам-спортивним журналістам. І чи не найкращим зразком такого сплаву молодості і досвіду був тренер донецького «Металурга» Юрій Максимов. Якщо й варто було вірити в українця, здатного не залишитись продуктом винятково місцевого споживання, то саме у нього – учасника чемпіонату Німеччини з шестирічним досвідом. Тепер із цією вірою доведеться розпрощатися. Салют!
«Салют» – саме так називається команда, колишній тренер якої – Сергій Ташуєв – тепер мусить працювати з «Металургом» краще, ніж працював Максимов. І здається, що така перестановка стосується не лише дончан, але й всього українського футболу загалом. Заміна перспективного «свого» на маловідомого навіть у Росії мандрівника футбольними провінціями (Бронниці, Серпухов, Луховиці, Нальчик, Білгород) – що це означає? Чому Ташуєв? Чим він може бути кращим за Максимова? Для чого команда, що намагається потрапити до кола лідерів українського футболу (єврокубки, 5-е місце тощо), демонструє на загал настільки явний дауншифтинг? Ситуація, коли клуб-лідер чемпіонату приходить тренувати екс-тренер середняка першої ліги першості такої самої сили, виглядає щонайменш дивно. Майже так, як доношувати старий одяг старшої сестри.
Для чого команда, що намагається потрапити до кола лідерів українського футболу, демонструє настільки явний дауншифтинг?
Як не шукай, жодного позитивного моменту у цій ситуації не знайти – звідусіль дме протяг девяностих. Ташуєв залишив «Салют» у вівторок, і прес-служба білгородської команди не забарилась із коментарем «за родинними обставинами». Гаразд, нехай прес-служба, але ці самі слова повторив слідом і Ташуєв. Чи буде цікаво слухати прес-конференції тренера, що, м’яко кажучи, кривить душею у невинній ситуації? Що може дати ця персона «Металургу» і першій лізі взагалі? У жодному клубі він не затримувався надовго (перепрошую, останнє речення потрапило у текст помилково із репортажу про Артема Мілевського). Його підопічні не грали у видовищний футбол. Він не використовував революційні тактичні схеми і несподівані побудови. Його команди не були інкубатором юних талантів. Таких тренерів десятки: вони мандрують скромними російськими ФК, перебиваючись подачками місцевої влади. І жодної причини обрати із загальної маси Ташуєва знайти не вдається. Ну, хіба що крім географічної (Бєлгород, як ми пам’ятаємо, недалеко від Донецька).
«Металург» попрощався із тренером, який розвивався і зростав разом із українським чемпіонатом, із тренером, що будував цікаву командну гру і виводив своїх гравців на якісно новий рівень (Воловик – в «Шахтар», Морозюк – до збірної). Замість цого «Металургу» дістався тренер, який із командою прем’єр-ліги програв 18 матчів з 26, а решту часу працював у нижчих дивізіонах.
Важко позбутися думки, що це удар по іміджу всього українського футболу. Приймаючи на віру декларовану рівність у об’єднаному чемпіонаті (8 на 8), українська сторона занадто легко здала свою фігуру. Така зневіра у власних силах виглядає дивно – врешті решт, якщо шукати не помічені ніким раніше таланти, то чому не свої і не у себе? Як, наприклад, Кварцяний, що серед зів’ялих помідорів на руїнах «Кримтеплиці» знайшов свого часу Редвана Мемешева, або як керівництво «Ворскли», яке повірило у міліцейську суворість і тренерський потенціал власного ветерана Сачка. Сумно, але впевненість в тому, що український футбол цілком і повністю підтримує своє нове покоління, похитнулась. Добре, хоч віра в те, що за цим поколінням – майбутнє, все ж залишається.
