Два найкращих командних тренера нашого покоління

Два дні тому, 28 січня, легендарний Грегг Поповіч святкував ювілей, йому виповнилось 70 років.

В історії футболу та баскетболу було багато видатних тренерів: Рінус Міхелс, Метт Басбі, Ернст Хаппель - Ред Ауербах, Пет Райлі, Філ Джексон. Я не можу з впевненістю говорити хто з них найкращий і присвоювати їм якісь місця, тому що більшість із них працювали ще до мого народження і моя оцінка не була б об'єктивною. Однак, якщо брати відрізок останніх 20-30 років, то для мене найкращими є саме ці двоє. Між ними можна провести багато паралелей, вони не є однолітками, але обоє народились у 40-х роках, Сер Алекс 31 грудня 1941 року, а Поповіч 28 січня 1949 року. Відтоді пройшло вже немало років, зараз їм обом за 70, але провели вони ці роки дуже продуктивно і назавжди вписали свої імена в історію спорту. 

Що ж робить їх такими великими?

Успішність

Трофеї Алекса Фергюсона (командні):

- Переможець Ліги Чемпіонів (2)

- Чемпіон Англії (13)

- Чемпіон Шотландії (3)

- Володар кубка Англії (5)

- кубка Шотландії (4)

- Кубку володарів кубків (2)

- Суперкубку УЄФА (2)

- Міжконтинентального кубку (2)

Індивідуальні:

- Тренер року по версії УЄФА (1)

- Тренер року по версії журналу World Soccer (4)

- Тренер року АПЛ (11)

Трофеї Грегга Поповіча (командні):

- Чемпіон НБА (5)

- Переможець західної конференції (6)

- Переможець південно-західного дивізіону (13)

Індивідуальні:

- Тренер року НБА (3)

- Займає третє місце за всю історію НБА по кількості перемог (1228)

Професійне довголіття

Тренерська кар'єра Алекса Фергюсона тривала 39 років! (1974-2013). Але ще більш вражаючим є те, що з них 27 були проведені в одному клубі - Манчестер Юнайтед.

Поповіч тренує Сан-Антоніо з 1996 року і по сьогодні, а це вже 23 роки. (рекорд усіх чотирьох головних спортивних ліг США). До показників сера Алекса він поки не дійшов, але Поп все ще залишається діючим тренером та про закінчення кар'єри не оголошував.

Вони обоє заробили в своїх клубах собі таку репутацію, що ідея їх звільнення нікому навіть не приходила в голову. Єдиним можливим варіантом закінчення співпраці з Сан-Антоніо та Манчестер Юнайтед для цих тренерів є ініціатива їх самих. І це робилося не тільки завдяки колишнім досягненням, як данина минулим здобуткам, правильність такого підходу підтверджувалась кожного сезону результатами.

Стабільність

Якщо не рахувати першого року, коли Поп став головним тренером Сан-Антоніо і команда зливала сезон заради Тіма Данкана, то шпори під його керівництвом не пропустили жодного плей-офф НБА! 22 сезони поспіль вони потрапляли, як мінімум, до числа 16 кращих команд ліги і 5 із них завершились тріумфально.

Після утворення англійської прем'єр-ліги у 1992 році МЮ під керівництвом Фергюсона жодного разу не закінчував чемпіонат нижче третього місця: 21 сезон, 1 місце - 13 разів, 2 місце - 5, 3 місце - 3. Також в Лізі Чемпіоних червоні дияволи не тільки здобули два титула, а й практично завжди були учасниками плей-офф.

Змінювались гравці, покоління. Лідери переходили в інші клуби, приходили нові люди, ветерани закінчували кар'єру, їхнє місце займала молодь. Які б процеси не відбувались, але ці два клуби завжди залишались сильними.

Універсальність

Зазвичай, тренери поділяються на хороших тактиків і мотиваторів, але щоб стати великим потрібно поєднувати ці два вміння. Фергюсон і Поповіч вміли це робити. Залежно від ситуації, вони могли зробити акцент і на тактичну підготовку і на мотиваційну. Вони завжди вчились, враховували актуальні спортивні тенденції і підлаштовуватись під них. Поп ніколи не був прихильником трьохочкового баскетболу, але коли інші клуби почали його розвивати і це принесло їм успіх, він також не став ігнорувати таку необхідність та навчив своїх гравців ефективно використовувати периметр. Фергі також ніколи не застрягав у якомусь певному часі, він змінював тактичну схему, міг грати як з двома форвардами на межі тисячоліть (Коул-Йорк, Руні-ван Ністельрой) так і з одним ближче до закінчення кар'єри. Коли футбольні віяння вимагали змін, він успішно їх проводив у своїй команді. Також у їхніх колективах завжди відчувався баланс між обороною і атакою, вони могли поставити гру на обох кінцях поля/майданчика. Їхні клуби можливо ніколи не були суператакувальними, але коли потрібно, вони завжди могли зіграти як у атакуючій, так і в захисній манері.

Формування складу та відкриття нових імен

Практично будь-який тренер любить працювати з сформованими сильними гравцями, але далеко не завжди він отримує безліміт на трансфери і у нього є можливість зібрати команду своєї мрії. Тому, для того щоб бути успішним, він має вміти працювати не тільки з готовим продуктом, а й бути в деякій мірі селекціонером. Він повинен знайти саме тих людей, які йому потрібні, які підходять під його бачення гри. САС Поповіча та МЮ Фергюсона завжди мали у своєму складі зіркових гравців, але це ніколи не були виключно команди зірок. У них завжди були рольові гравці, які виконують чорнову малопомітну роботу, бійці, пахарі: Рой Кін, Гаррі Невіл, Ніккі Батт, Майкл Каррік - Брюс Боуен, Роберт Оррі, Денні Грін, Марко Белінеллі. Всі вони чудово вписувались у тренерську систему і були невід'ємною частиною чемпіонських команд. Фергюсон і Поповіч завжди вміли знайти такі важливі елементи, органічно застосувати їх у своїх механізмах. Зробити так, щоб вони показували свою найкращу гру.

Робота з зірками та реалізація їх потенціалу

Через цих двох тренерів пройшло багато зіркових гравців: Кантона, Бекхем, Скоулз, Гіггз, Коул, Ван Ністельрой, Руні, Роналдо - Робінсон, Данкан, Паркер, Джинобілі, Леонард, Олдрідж, Дерозан. Жоден із них не провалився під керівництвом Фергюсона чи Поповіча і повністю відповідав свому зірковому статусу. Більше того, багато з них приходили в Манчестер чи Сан-Антоніо не маючи зіркового потенціалу, а ставали топовими гравцями саме у цих клубах. Паркер та Джинобілі прийшли в НБА після виступів у Європі і мало хто ризикнув би зробити на них ставку. Невідомо, як би склались їх кар'єри, якби вони потрапили в іншу організацію. Теж саме можна сказати про Скоулза та Гіггза, якби їхні шляхи свого часу не перетнулись з сером Алексом, можливо вони зараз не вважались би легендами англійського футболу. Кавай Леонард, коли виступав у студентах, не вважався дуже перспективним, його вибрали лише під 15-м номером драфту, але вже через три сезони він став МВП фіналу НБА. Кріштіан Роналдо також, хоч і приходив з Спортінга талановитим гравцем, але ніхто тоді не міг зпрогнозувати, що це потенційно один із найкращих футболістів в історії.

Авторитет і харизма

Це ті люди, з якими ніхто не хоче конфліктувати. Якщо потрібно, вони можуть поставити на місце гравців або журналістів. Грегга Поповіча та Алекса Фергюсона можливо навіть трішки побоювались їх підопічні, але разом із тим і любили. Їх поважали усі: вболівальники (як свої, так і чужі), гравці, судді, власники клубів і навіть політики.