Відхід Луческу з «Динамо» – це неймовірно сумно. Легендарний тренер не мав йти ось так
Три головні емоції Андрія Білика.
Неминуче сталося – програвши Класичне своїй колишній та майже рідній команді, Мірча Луческу залишив посаду головного тренера «Динамо». За власним бажанням чи з ініціативи керівництва, з виплатою компенсації чи без – речі другорядні.
Стосунки румуна та столичного клубу стали токсичними, яким буде їхній фінал, усі зрозуміли дуже давно, і у певний момент навіть просто слідкувати за цим стало нецікаво – як у дешевому сіткомі, сценаристи розтягували перед глядачами прісну та набридлу сюжетну лінію, бо не змогли вигадати іншу.
Але насправді відхід Мірчі від українського футболу – який сам він анонсував як завершення тренерської кар’єри, хоча хто його насправді знає – момент абсолютно епохальний. Як і розв’язку «Ігор престолів» чи завершення «Саги Скайвокерів», його просто неможливо оцінити однозначно. В еру Луческу у нашій країні виросло ціле покоління вболівальників, яке обожнює румуна за період неймовірних успіхів у «Шахтарі» чи терпіти не може за поточний стан справ у «Динамо» – але точно не є до нього байдужим.
У цьому і полягає справжня велич Мірчі як спортивної особистості – він став другою після Лобановського людиною в українському футболі і першим та взагалі єдиним іноземцем, який здобув національне визнання саме як тренер. Блохіним-футболістом захоплювалось покоління наших батьків, Шевченком-футболістом – наше, і їхні тренерські успіхи з національною збірною стали просто невеличким яскравим епізодом у й без того суперзіркових кар’єрах.
Луческу, своєю чергою, стоїть за єдиним українським євротрофеєм часів незалежності і тим, що наш футбол взагалі став біполярним – якщо ви почали слідкувати за ним в середині 2000-х чи пізніше, то навіть уявити собі не можете, наскільки нецікавим та одностороннім був наш чемпіонат до появи Мірчі у Донецьку. Чимало вболівальників «Динамо» саме через це й не прийняло румуна своїм тренером – але він приніс столиці її останні титули, і де гарантії, що у найближчому майбутньому хтось здобуде нові?
Тому головна емоція від відставки Мірчі – це сум. Сумно, що напевно найкращий клубний тренер у нашому футболі за часів незалежності пішов ось так буденно. На звичайній пресконференції після чергового невдалого поєдинку, не маючи змоги вийти до вболівальників, в момент, коли його звільнення чекали абсолютно всі – а багато хто ще й вважає його суттєво запізнілим.
Луческу працював із двома найкращими клубами України, здобув із ними понад два десятки титулів, для «Шахтаря» він взагалі легенда. Румун заслуговував щонайменше повноцінного прощального матчу, а не схвального «Фух, нарешті», як ніби ми дізналися про закриття невдалого проєкту на Netflix, який чомусь почали дивитись.
Друга емоція – це розуміння, що золоті часи нашого клубного футболу остаточно пішли у минуле. Луческу був останньою визначною людиною, що зв’язувала сучасну УПЛ з роками її розквіту – з регулярними появами в плей-оф Ліги чемпіонів, суто українським півфіналом Кубка УЄФА і ще великою кількістю подій та явищ, масштаб і унікальність яких ми зрозуміли тільки після того, як вони завершились. Безумовно, цей процес значно пришвидшило повномасштабне вторгнення РФ – але лише пришвидшило, а не спровокувало. І дуже символічно, що останнім містком зі славетними сезонами відтепер залишаються ветерани «Шахтаря»: Степаненко чи той-таки Ракицький у юному віці отримали свій шанс від Луческу, закріпились на топовому рівні і стали справжніми глибами нашого футболу.
Ну а емоцію третю я назву зловтіхою. Ніколи не був вболівальником жодного із наших футбольних клубів, але достатньо спілкуюсь із прихильниками «Динамо» і відверто втомився від думки «Зараз Луческу звільнять, і як заживемо!». Бо Мірча, насправді, був найменшою з усіх проблем кризової столичної команди – команди, у якої немає лідера, немає гравців оборони, немає менеджерів та скаутів, які відповідали б вимогам футболу у 2023-му (я от взагалі не можу згадати хоча б один безумовно вдалий легіонерський трансфер киян за останніх років так сім-вісім, а ви?), і, що найгірше, немає політичної волі, щоб все це якось змінити.
Сьогодні вболівальники киян отримали те, чого хотіли – можливість побачити подальший розвиток «Динамо» без Луческу. Але не дивуйтесь, якщо з’ясується, що саме Мірча був останньою пір’їнкою, на якій тримався хребет киян – як мінімум у частині дисципліни. Ну і просто подивіться на лаву запасних команди, що ставить перед собою завдання здобути чемпіонський титул у битві з головним конкурентом – там може бути скільки завгодно гравців, які знаходяться у двох роках від того, щоб бути у двох роках від основи «Динамо», але тут і зараз за якістю вона не сильно вища, ніж в умовних ЛНЗ чи «Вереса».
Поки Ігор Суркіс думатиме, хто візьметься за розстрільну роботу рятувати цей чемпіонат для «Динамо», я сумуватиму. Бо наскільки б не були провальними рейтинги останніх сезонів шоу «Луческу в українському футболі», за ними настає порожнеча. Таких постатей, як Мірча – неоднозначних, суперечливих, одіозних, критикованих, але безумовно великих – просто не буває багато. І коли у нашому футболі з’явиться наступна, я навіть приблизно не уявляю.
Фото: ФК «Динамо», ФК «Шахтар»
