Проблеми Дончича, сенсаційна Домінікана та колапс Франції. Головні враження від першого раунду баскетбольного ЧС
Це було дуже яскраво, але найцікавіше – попереду.
У середу в Японії, Індонезії та Філіппінах завершився перший груповий раунд баскетбольного чемпіонату світу – за його підсумком у боротьбі за нагороди залишились 16 найсильніших команд планети.
Ділимось враженнями, спостереженнями та емоціями від побаченого на азійських майданчиках за неймовірно насичений тиждень – про тих, хто здивував, порадував та розчарував не лише власних вболівальників, а й нас також.
Французи дійшли до межі. Коллє терміново треба змінювати підхід – або залишати посаду
Головною подією першого тижня ЧС став безславний виліт чинних віцечемпіонів Європи та Олімпійських ігор і бронзових призерів попередньої першості французів. Шокуючий самим своїм фактом, але, насправді, цілком логічний та закономірний з огляду на те, куди рухалась – чи, скоріше, не рухалась – місцева баскетбольна програма в останні роки.
Можна скільки завгодно віддавати належне характеру латвійців, які не втратили землю під ногами після травми Крістапса Порзінгіса напередодні чемпіонату, стали ще більш зарядженою на швидкість, неспинний рух м’яча та дальній кидок командою. Можна хвалити канадців, які ледь не вперше у 21 сторіччі виглядають на великому турнірі не збориськом невдах, а дійсно цікавою та видовищною збірною, що грає на рівні наявного у ній таланту. Але Франція програла чемпіонат світу собі, а не суперникам – бо була дуже слабкою, безідейною, розбитою всередині і зовсім не голодною. Настільки, що якби підопічні Венсана Коллє ще й відверто слабкому Лівану у заключному турі першої групи програли (а було доволі близько – всього шість очок підсумкової переваги), цьому після побаченого на старті вже б ніхто особливо не здивувався.
Фіналом цієї версії французької збірної мав ставати минулорічний Євробаскет – де команда була так само віковою і проблемною, але мала щойно обміняного у «Міннесоту» та зарядженого на новий старт у кар’єрі Руді Гобера ледь не у найкращій формі свого життя. Бігмен дав 20+17 в 1/8 фіналу із турками, 19+14 у чвертьфіналі з італійцями (обидва матчі збірна Коллє видряпала в овертаймах, а фактор Руді зіграв грандіозну роль у кінцівках), у півфіналі замість словенців Франції дісталася набагато нижча за класом та рівнем виконавців Польща. І замість відносної невдачі у вигляді вильоту у першому ж раунді плей-оф, яка змусила б замислитись та почати щось поступово змінювати, вийшов комплект срібних нагород – створивши ілюзію, що французька команда все ще залишається топовою.
Насправді це не так. Гобер провів такий собі сезон в НБА (все ще мав дабл-дабл у середніх показниках, але вперше після дебютного чемпіонату-2013/14 робив менше двох блоків в середньому за гру). Ніколя Батюму 34, за його плечами дуже довга та успішна, але й неймовірно виснажлива з огляду на профайл форварда кар’єра – він вже не той баскетболіст, який міг власноруч вирішувати долю великих поєдинків навіть без великої кількості кидків. Профільний скорер Еван Фурньє, головна та ледь не єдина стабільна опція французів у нападі, практично перестав грати у найсильнішій лізі світу саме тоді, коли його навички затребувані клубами НБА на історично високому рівні – бо не тягне. Цій команді ще рік тому критично потрібна була свіжа кров, але Коллє чомусь категорично відмовляється її вливати. Продовжуючи робити потужний акцент на тих самих гравців, що вигравали для нього ще бронзу ЧС-2014 – і це велика помилка.
Після фіаско французи намагалися шукати винних у власній федерації та міністерстві спорту, які забанили для збірної гравців, що поїхали заробляти гроші у російські клуби (серед тих, хто точно грав би важливу на цьому ЧС, це плеймейкер Тома Ертель із «Зеніта» та форвард Амат Мбає з ЦСКА), але насправді це просто смішно. Франція зараз має ледь не найбільше чистого баскетбольного таланту у світі за межами Сполучених Штатів, Коллє має хороший та актуальний досвід роботи із молоддю (саме у нього на клубному рівні у попередньому сезоні грали Віктор Вембаньяма та Білял Кулібалі, перший та сьомий піки драфту НБА 2023 року), і те, що ці всесвіти взагалі не перетинаються у національній збірній – якась дуже дивна, незрозуміла та провальна історія.
Вже наступного року Франція прийматиме Олімпійські ігри, збірна, попри провал на кваліфікаційному ЧС, точно братиме у ній участь – і у країни є трохи менше року для того, щоб навести лад у баскетбольній програмі. Але тепер, очевидно, у форматі шокової терапії. Головний винуватець того, що трапилось, безумовно, Коллє (як він формував заявку, навіщо привіз кількох туристів, що не вписувались у цей ростер ані за навичками, ані за розподілом ролей, і у підсумку майже не грали – велике питання), проте він має настільки велику і довгострокову історію успіхів з національною командою, що навряд чи заслуговує на відставку після першої за понад десятиріччя дійсно глобальної невдачі. Але цій команді терміново потрібен свіжий погляд, хто б його не дав: чинний чи інший головний тренер, Борис Діао з позиції генерального менеджера чи ще хтось. Інакше Париж-2024 теж завершиться для французів великим факапом – і от тоді вже точно доведеться зносити все і починати з чистого аркуша.
Домініканська Республіка – головний сюрприз першого раунду. Вмотивований Таунс – це чудово, але навколо нього зібралась справді крута команда
Кожну з восьми груп першого раунду виграла збірна із балансом 3/0 – у жодному випадку нам не довелось дивитись на результати особистих зустрічей чи рахувати різницю очок для того, щоб визначити фаворитів у боротьбі за путівки у чвертьфінал. Але якщо у переважній більшості квартетів це було абсолютно прогнозовано (сербам, іспанцям, американцям чи тим-таки словенцям поки що просто не було де втрачати турнірні очки), то стовідсотковий результат Домінікани у дуже конкурентній групі з Італією, Анголою та Філіппінами (перед заключним туром у кожної команди були теоретичні шанси пройти далі) став великою несподіванкою.
Збірна, хедлайнером якої є бігмен «Тімбервулвз» Карл-Ентоні Таунс, не була якоюсь домінуючою – і навіть не виграла жодного зі своїх матчів із двозначною різницею у рахунку. Але вона подолала великий та важливий шлях: перемогла проти арени із майже 40 тисячами глядачів, що вболівали за суперника, пройшла один із найкращих та найжорсткіших захистів усього чемпіонату, відігравши дві третини матчу без своєї зірки, що нахапала дурних фолів, та витримала перевірку якісною європейською збірною – італійцям не допоміг навіть фірмовий клатч-перформанс Марко Спіссу, який набрав десять очок за дві заключні хвилини ігрового часу.
Тепер Домінікана, яку від путівки у чвертьфінал відділяє фактично лише перемога над непоганою, але не більше, командою Пуерто-Ріко у п’ятницю, 1 вересня – вже не потенційна темна конячка чемпіонату, а його фактично головне відкриття та збірна, яку потрібно починати сприймати серйозно. Навряд чи як претендента на нагороди (для цього потрібен був Ел Хорфорд, але він на азійську першість не поїхав), але як цілком можливого учасника плей-оф – цілком. Таунс, хоч і провалив гру з Анголою, чудово відчуває момент: розуміє, що він має робити у ФІБА-баскетболі, щоб бути максимально ефективним, відмінно справляється із роллю медійної зірки філіппінської частини чемпіонату і прекрасно вписується в атмосферу національної команди – як і кількома тижнями раніше не менш специфічний саме своїми сприйняттям навколишнього середовища та ставленням до гри Деандре Ейтон у збірній Багамських островів на переможному для неї олімпійському прекваліфаєрі.
Але головна фішка домініканської команди – у тому, що вона це далеко не лише Таунс. Нестор Гарсія збудував гнучкий колектив, який може бути дуже різним. У залежності від ситуації досвідчений тренер, що зробив собі ім’я перемогою на Кубку Америки зі збірної Венесуели у 2015-му, грав і у дві башти (тут йому став у нагоді досвід взаємодії Карла-Ентоні із Гобером у «Міннесоті»), і у три номінальних перших номери, влаштовував каруселі флангових гравців та знаходив у глибині лави запасних неочевидних людей, чиї навички приносили йому результат у складних ситуаціях. А ще це точно не максимум Домінікани, бо новачок «Голден Стейт» Лестер Кіньйонес та продукт академії «Гран-Канарії» Жан Монтеро, який перед самим чемпіонатом ледь не опинився у Євролізі в свої 20 років, провели слабенький перший раунд – із суттєвими хвилинами та рівнем довіри, але дуже посередніми відсотками реалізації та цифрами статистики.
Якщо молодь розбіжиться, а Андрес Феліс та Віктор Ліз втримають свій рівень (а у цьому сумнівів немає – під першого в Домінікани є хороші сети, другий має грандіозний досвід, граючи на своєму третьому ЧС у кар’єрі), Домініканська Республіка буде ще більш небезпечною. Та й Таунс, є таке відчуття, ще не зіграв свій головний матч на цій першості. Він влаштував веселу перестрілку з Джорданом Кларксоном, видав міцний матч проти Італії (24+11+5 за 32 хвилини) – але це все були скоріше просто якісні перформанси лідера, аніж суперзіркові вистави. Якщо у центрового збережена для нас бодай одна така, домініканці завершать турнір щонайменше у першій вісімці – тобто, із найкращим результатом у власній історії.
Для фаворитів все поки що занадто легко – другий етап стане вирішальним у їхній оцінці. Найбільш цікаві кейси – у Канади, Іспанії та Литви
Напевно, єдиний переможець першої групи, про якого можна впевнено казати «ось ця команда – реальний контендер» – це збірна Німеччини. 3/0 у групі смерті, нейтралізація Лаурі Маркканена, який, як і очікувалось, цей чемпіонат дуже швидко програв, чудова імплементація у бронзову команду з Євробаскета-2022 Мо Вагнера та Айзека Бонги і гарна клатчева перемога над міцною Австралією (хоч і з неоднозначним суддівським рішенням на останніх секундах, але вже як є) – тут просто нема за що зачепитися. Окрім хіба що невеличких проблем зі здоров’ям у Франца Вагнера, але він має повернутись на майданчик вже найближчим часом.
Решта передстартових фаворитів ще просто не зустрічала на своєму шляху суперників, які могли б кинути їм серйозний виклик. Серби та іспанці взагалі жодної секунди не були під загрозою – їм дісталися слабкі перші групи (а у бразильців, які вийшли разом з «Червоною фурією», на самісінькому початку чемпіонату ще й головна зірка серйозно зламалась), тому зрозуміти, хто там поруч із Богданом Богдановичем, як зіграє під тиском 19-річний стартер Хуан Нуньєс і що там по ротації проти команд, що не поступаються за глибиною заявки, було просто нереально. Щось схоже було у литовців: ефективною чорногорська ідея зіграти проти Йонаса Валанчюнаса здвоєним центром Нікола Вучевич – Марко Симонович виявилася лише на одну чверть, бо навколо них ніхто не міг нічого влучити. А Греція, таке враження, тільки вкочується у чемпіонат – реально важливою для команди Дімітріса Ітудіса була лише друга половина матчу з Новою Зеландією (і це виглядало потужно), бо йорданців на старті вони обіграли на одній нозі, а Америка поки й близько не збирається давати нікому шансів бодай зачепитися за себе.
Тому серйозність усіх цих команд можна буде оцінити лише у другому груповому раунді – коли вони зустрінуться із близькими за статусом опонентами зі схожими амбіціями, а не аутсайдерами чи дебютантами, для яких за щастя один лише факт присутності на святі баскетбольного життя. Дуже цікаво буде подивитись на Іспанію, коли Нуньєсу, Санті Альдамі та іншим відносно незірковим її баскетболістам доведеться робити результат під тиском. Литва приїхала номінально слабшим ростером, аніж той, що був у неї на невдалому (поразка в 1/8 фіналу) минулорічному чемпіонаті Європи – але суттєво знизила роль Валанчюнаса, стала більш непередбачуваною, а Рокас Йокубайтіс місцями дійсно виглядав як некстван місцевого баскетболу.
Втім, найбільш інтригуюча історія – це Канада, яка настільки впевнено, наскільки це можливо, пройшла перший раунд (три перемоги із сумарною різницею «+111» – навіть в американців різниця менша), показуючи місцями баскетбол просто-таки божевільної динаміки та ефективності. Але на цю команду точно треба дивитися ще, бо незрозуміло, чого в її початковому успіху більше – власної майстерності чи сприятливого впливу обставин. Бо Франція сама по собі розвалилася, а Латвія, при всіх своїх чеснотах – надто вже зручний суперник для команди з великим обсягом НБА-таланту. Ар Джей Барретт та Шей Гілджес-Александер просто розірвали збірну, що не вміє та не має ким захищати фарбу – та й усе.
Тож матчі типу Литва – Греція (1 вересня, 15:40 за Києвом) та Канада – Іспанія (3 вересня, 16:30 за Києвом) – просто обов’язкові для перегляду, хоч це ще не медальні протистояння і навіть не поєдинки плей-оф. Прохідних зустрічей у другому раунді ЧС в принципі майже не буде, але навіть у цьому пулі якісного баскетболу є явні діаманти.
Африка була найкращою серед нетопових континентів – але не вийшла в другий раунд хоча б однією командою. Ніхто не зміг зібрати усі елементи пазлу
Перша група чемпіонату світу за актуального формату цікава, перш за все, тим, що дозволяє оцінити, наскільки далеко від топових збірних знаходиться решта баскетбольного світу, і чи може взагалі хоч хтось із цієї решти кинути виклик визнаним топам. Відповідь на друге питання лежить на поверхні – ніхто, бо у другий раунд вийшли лише європейці, збірні з американської зони та команда Австралії. А ось із першим все не настільки очевидно.
Азія провалила домашній для себе чемпіонат: лише одна перемога на шість команд (японці здолали Фінляндію і загалом справили непогане враження – але надто вже сильною була їхня група), п’ять останніх місць у групах, і, за незначними виключеннями типу яскравого сольного виступу Рондея Холліса-Джефферсона, якого натуралізувала Йорданія, сумне, сіре та дуже посереднє видовище. Китай, Іран та Ліван просто були поганими, а Філіппіни, від яких було, напевно, найбільше очікувань, дуже легко та швидко розкусили. Тривала підготовка та шалена підтримка трибун не змогли компенсувати той факт, що варто було просто закрити Кларксона – і у команді не залишалось взагалі ніякого життя. Джордан дійсно хотів грати, викладався по максимуму та зібрав хорошу статистику (24,0 очка та 6,7 передачі в середньому за матч), але коли на тебе висять по двоє-троє суперників, а партнери нічим особливо допомогти не можуть, багато ти не зробиш. Тому суттєвих шансів у господарів не було навіть проти Анголи, не кажучи вже про домініканців чи італійців.
З африканськими збірними було значно веселіше – чотири з п’яти (усі, окрім Єгипту) зберігали шанси на вихід у другий раунд до останнього туру. Але не пройшла жодна, бо, як це регулярно трапляється із тамтешніми командами, жоден кейс не виявився бодай трішечки цілісним.
Кот-д’Івуар несподівано виявився найближчим до другого раунду і десь до 35-й хвилини матчу заключного туру з бразильцями був у боротьбі. Але у цій збірній банально замало таланту – її склад був навіть слабшим, аніж у кваліфікації, і, попри загалом дисципліновану гру та постійні намагання Деяна Прокича щось вигадати, «слонів» у вирішальні хвилини просто переграли більш талановиті суперники.
Ангола намагалася бути конкурентною за рахунок захисту, сайзу (у неї були лайнапи навіть із трьома номінальними центровими) та роботі на щитах (18,7 підбирання у нападі в середньому за гру – це із величезним запасом найкращий показник першого раунду), була якісно підготовленою під кожного суперника тактично – але у нападі не мала взагалі нічого, окрім швидких відривів та індивідуальної роботи Бруну Фернанду у фарбі. Без спейсингу у сучасному баскетболі робити нічого, і коли команда кидає 2/21 триочкових у вирішальній грі чемпіонату, вона нікуди не виходить, як би ефективно вона не оборонялася.
Кабовердійці довели, що їхнє потрапляння на чемпіонат світу – не випадковість, здобули історичну дебютну перемогу в основному раунді світової першості (обіграли Венесуелу), прогресували по дистанції турніру і хвилин із 25 були конкурентними проти самих словенців. Але найважливішим матчем чемпіонату для них був перший, проти Грузії, до якого команда виявилася не готовою взагалі і який програла без жодних натяків навіть на боротьбу. Тому що замість повноцінного кемпу збирала кошти на поїздку на ЧС по всьому світу, а у фінальному складі провела перед турніром лише кілька тренувань. Вальтера Тавареша шкода, на майданчику і за його межами він зробив для збірної все, що міг, але таке життя – далі пішли грузини.
Але найбільш прикра історія трапилась із Південним Суданом, який мав усе для того, щоб грати у другому раунді замість пуерторіканців – окрім дисципліни та тренерської руки. Асистент Іме Удоки у «Х’юстоні» Роял Айві загубив команду у всіх вирішальних моментах: не зміг змусити Керліка Джонса віддати м’яч у клатчі поєдинку з головними конкурентами за вихід з групи (на відміну від інших африканських збірних, ось ця добре вміє кидати триочкові – південносуданські 42,7% реалізації є третім результатом на турнірі після сербів та канадців), а у грі із сербами і сам помилився, запустивши під Ніколу Мілутінова 16-річного хлопця з африканської академії НБА у другій чверті та пропустивши міцний ривок, і не зупинив Веньєна Гебріела, коли той вирішив, що «-10» у першій половині – це вже момент, коли треба починати рятувати батьківщину, граючи самостійно проти п’ятірки суперника.
Тепер африканські розбірки переносяться у турнір за 17-32 місця, де вони розіграють одну пряму путівку на Олімпіаду у Парижі – як і представники азійської регіональної зони. За будь-яких інших обставин Південний Судан був би у цій боротьбі великим фаворитом, бо він просто сильніший та якісніший за усіх інших, але під кінець першого раунду команда очевидно розвалилася. І чи вдасться Айві та Луолу Денгу склеїти її лише за добу – напевно, найбільша інтрига за межами боротьби топів за чвертьфінал.
Дончич підтверджує, що він – найкращий гравець чемпіонату. Але у Словенії все складно – і з людьми, і з грою
37-очковий перформанс, поточний статус найкращого бомбардира ЧС-2023 (рівно 30 балів в середньому за гру) та впевнений вихід збірної з першої групи зберегли за Лукою Дончичем звання індивідуально найкращого баскетболіста першості. Так, є й інші топи, на яких не можна не звертати уваги – прекрасний Гілджес-Александер, традиційно дуже сильні у ФІБА-баскетболі Богданович та Петті Міллз, крутий і лідерський Денніс Шредер, чи Яго Сантос з Яннулісом Ларенцакісом, що вже встигли виграти для своїх збірних по одному матчу за життя. Однак вплив Луки на свою команду все ж найбільший – бо у словенців, окрім нього, у поточній версії команди загалом дуже небагато стабільних та надійних виконавців.
Перед початком ЧС чемпіони Європи 2017 року були одними з фаворитів у букмекерів, на них ставили експерти й журналісти, та й я у своєму передстартовому прогнозі поставив Словенію у трійку призерів. Однак вже перший груповий раунд, де команда Александара Секулича грала із відносно слабкою опозицією (Грузія, Кабо-Верде, Венесуела), дуже яскраво показав, що і де у ній є проблемного – і на другому суперники цим обов’язково скористаються. Якщо на когось із топів і чекає невдача ще до початку плей-оф, то, скоріше за все, це будуть саме словенці – бо грати за чвертьфінал їм з німцями та австралійцями, і ніяким Лукою хлопців з НБА, що мають медальний досвід на великих турнірах збірних, злякати не вдасться.
Кадровий дефіцит, який у Словенії і так був перед початком чемпіонату (відсутність Едо Мурича, важка травма Влатко Чанчара), став ще суттєвішим вже впродовж турніру – Яка Блажич отримав травму спини після того, як на нього з висоти власного зросту впав Токо Шенгелія, і вже пропустив один матч. Суперники постійно б’ють Дончича, і чималий відсоток фолів на Луці є дійсно жорстким – зустріч із Кабо-Верде він доводив до перемоги вже з пошкодженням, і наскільки воно серйозне та як сильно обмежить суперзірку у наступних поєдинках, поки що ніхто не знає. І сам Дончич, і досвідчений Зоран Драгич, напевно, другий за іменем та статусом гравець цієї команди, поки що погано влучають – всього 25% триочкових.
А ще словенці просто слабенько захищаються (пропустити 51 очко за половину від Венесуели – це було сильно) і витрачають забагато сил та емоцій на суперечки з арбітрами навіть у відносно простих матчах – і всього цього буде ще більше, коли на іншій половині майданчика знаходитимуться Австралія та Німеччина. Резюмуючи, попри фактор головного гравця турніру, Словенія виглядає не набагато краще (якщо взагалі краще) за команду, що на минулорічному чемпіонаті Європи програвала у групі боснійцям і вилетіла з чемпіонату після зустрічі з поляками. Що аж ніяк не наближає Дончича до бажаних нагород.
Фото: World Cup 2023 / FIBA
